Глава 15: Код Короля

Серед хаосу розбитого загону розбійників, коли більшість тікала вслід за Кабаном, один молодий чоловік залишився на колінах. Його звали Торін. Він був тим самим хлопцем, який чотири роки тому ділив із Данилом пайку хліба в розбійницькій печері, перш ніж їхні шляхи розійшлися.

​Коли Барт заніс над ним сокиру, Торін не закричав. Він лише дивився на Данила — прямо, без надії, але з глибоким розкаянням.

​— Стій, Барте! — голос Данила зупинив удар за міліметр від голови хлопця.

​— Даниле... Обсидіане... — прохрипів Торін, опускаючи голову до самої землі. — Я не хотів цього. Після того, як тебе продали, Ґоран перетворив нас на м’ясників. Ми або служимо Малахору, або вмираємо з голоду в снігах. Я ненавиджу цей обладунок. Я ненавиджу себе. Благаю... дай мені шанс змити цей сором кров’ю ворогів, а не братерською.

​Барт плюнув на землю.

— Він зрадник, командире! Сьогодні він плаче, а завтра встромить ніж тобі в спину за жменю срібла!

​Данило повільно підійшов до Торіна. Він бачив у його очах те саме, що відчував сам на Арені Ксаноса — відчай людини, яку позбавили вибору. Він простягнув руку — не з мечем, а з відкриту долоню.

​— Встань, Торіне. Кожен має право на одну помилку, якщо готовий її виправити. Мені не потрібні раби, мені потрібні люди, які знають, за що вони вмирають. Ти знаєш стежки Ґорана. Ти знаєш, де він ховає запаси сірки. Стань моїми очима — і ти станеш моїм братом знову.

​Торін схопив руку Данила, і на його очах з’явилися сльози. Це був перший розбійник, який перейшов на бік повстанців. І він був не останнім.

​Чутка про «Милосердного Короля з Драйг-котом» почала поширюватися горами швидше за гірську лавину. Люди, які роками ховалися по печерах, дезертири, які не хотіли вбивати своїх, і навіть селяни, які втратили все, почали стікатися до Глотки Диявола.

​Протягом наступних кількох днів загін Данила перетворився з «сімки божевільних» на справжню силу:

• ​Перший тиждень: До них приєдналося двадцять мисливців, озброєних довгими луками.
• ​Другий тиждень: Прийшов загін колишніх шахтарів, які принесли з собою запаси вибухової суміші.
• ​Третій тиждень: Прибули залишки розбитого полку північан, які чули про втечу Данила з Ксаноса. Вони привезли коней та справжню загартовану сталь.

​Кожен новий воїн приносив свою історію болю, і кожен знаходив у Данилові те, чого так бракувало — надію. Армія Данила росла, стаючи все більшою і більшою з кожним перетином гірських стежок.

​Тепер під командуванням Данила було вже понад триста воїнів. Вони збудували таємний табір на високогір’ї, де повітря було таким розрідженим, що легіонери Малахора задихалися б після першої атаки.

​Данило стояв на виступі скелі, спостерігаючи за тренуванням своїх людей. Барт навчав новачків тримати стрій, Торін малював карти ворожих постів, а Тінь спокійно лежав поруч, ставши живим прапором цього війська.

​— Ми вже не просто банда в лісі, — тихо сказав Барт, підійшовши до Данила. — Ми — армія. Але Малахор дізнався про нас. Ґоран веде до нас цілу дивізію «Залізних Масок». Їх там тисячі, Даниле.

​— Нехай ідуть, — відповів Данило, і в його погляді відбилися холодні вершини Скляних піків. — Тепер нас не семеро. Тепер у нас є серце. А армія з серцем завжди сильніша за армію з кайданів.