Глава 14: Старі борги

Доля має похмуре почуття гумору. Данило очікував зустріти авангард Малахора, але шлях легіонерам прокладали ті, хто знав ці гори як свої п’ять пальців — найманці-провідники. Ті самі, що чотири роки тому оцінили життя Данила у триста золотих марок.

Ущелина «Глотка Диявола» зустріла загін Данила крижаним протягом. Це було ідеальне місце: високі стіни стискали дорогу так, що навіть двоє вершників не могли їхати поруч. Барт та інші семеро повстанців розбилися на пари, зайнявши позиції на скельних виступах із камінням та важкими колодами.

​Данило сидів на спині Тіні, сховавшись за виступом скелі біля самого входу в ущелину. Його очі звузилися, коли він почув знайомий гуркіт — не чіткий крок легіонерів, а безладний тупіт коней та брудну лайку.

​З-за повороту з’явився загін. Попереду, на великому рудому коні, їхав чоловік, чию широку спину та гучний сміх Данило впізнав би навіть через сто років. Кабан. Він став ще жирнішим, його обладунок був прикрашений зубами вбитих звірів, а на поясі висів той самий тесак, який Данило колись лагодив у розбійницькій кузні.

​Поруч із ним їхало ще з десяток колишніх побратимів зі «Зграї Тіней». Вони тепер працювали на Малахора — «шукачами», що вистежували втікачів за винагороду.

​— Ну ж бо, ворушіться, паскуди! — кричав Кабан, не підозрюючи, що за кожним його рухом стежать бурштинові очі Драйг-кота. — Темний Лорд обіцяв подвоїти нагороду, якщо ми принесемо голову того малого до заходу сонця!

​Данило відчув, як Тінь під ним напружився, готовий розірвати ворогів на шматки. Але Данило поклав руку йому на загривок. «Чекай».

​Коли останній розбійник увійшов у вузьку частину ущелини, Данило подав знак — різкий свист, схожий на крик гірського яструба.

​Згори полетіло каміння. Барт і мисливиця скинули заздалегідь підготовлені колоди, які з гуркотом перегородили шлях назад. Паніка виникла миттєво. Коні ставали на диби, розбійники кричали, намагаючись вихопити зброю, але стіни ущелини не давали їм простору для маневру.

​Данило виїхав із тіні прямо на шлях Кабану. Срібна шерсть Тіні сліпуче засяяла в променях холодного сонця, і розбійники заціпеніли.

​— Ти... — Кабан зблід, його щелепа відвисла. — Обсидіан? Ти мав здохнути в ямах Ксаноса!

​— Я помер там, Кабане, — голос Данила був тихим, але він розрізав шум битви, як бритва. — А тепер я повернувся, щоб забрати борг. З відсотками.

​Кабан, зрозумівши, що шляху назад немає, вихопив свій тесак.

— Вбити його! Це всього лише хлопець і переросла кицька!

​Він кинувся вперед, але Тінь одним потужним стрибком скоротив дистанцію. Данило не став чекати удару. Він зіскочив зі звіра прямо в повітрі, перекрутився і приземлився на крупу коня Кабана. Короткий ніж, який він отримав у Коріні, блиснув біля горла розбійника.

​— Де Ґоран? — запитав Данило, вдавлюючи лезо в жирну шию.

​— Він... він у головному таборі легіону! Він здався генералу Караксу! — заверещав Кабан, гублячи свій тесак у сніг. — Даниле, малий, ми ж були як брати! Це все Ґоран, він змусив нас!

​Данило подивився в очі чоловіку, який колись сміявся, дивлячись на його кайдани. Він бачив лише страх і нікчемність.

Барт та інші повстанці вже спустилися вниз, оточивши решту розбійників. Ті, побачивши Драйг-кота, що гарчав над тілами їхніх коней, покидали зброю.

​— Брати не продають братів у рабство, — сказав Данило.

​Він відштовхнув Кабана, скидаючи його з коня в бруд. Данило підняв тесак розбійника — той самий, який він колись кував із надією. Він одним сильним ударом встромив його в обмерзлу землю.

​— Я не вб'ю тебе сьогодні, Кабане. Я хочу, щоб ти повернувся до Ґорана. Передай йому, що «вовченя» виросло. І що я йду за його головою. А тепер — геть з моїх очей, поки я не передумав.

​Розбійники, кинувши коней та спорядження, кинулися тікати назад у гори, спотикаючись об каміння. Барт підійшов до Данила, витираючи кров із лоба.

​— Чому ти їх відпустив, командире? Вони ж розкажуть про нас легіону.

​— Саме так, — відповів Данило, дивлячись їм услід. — Нехай розкажуть. Нехай страх іде попереду нас. Малахор має знати, що його «мисливці» стали здобиччю.

​Він озирнувся на своїх сімох людей. Вони стояли серед захоплених припасів, зброї та коней. Вони вперше перемогли. І хоча це був лише загін розбійників, для них це був початок легенди.

​— Збирайте зброю, — скомандував Данило. — Завтра ми йдемо до Скляних піків. Там нас чекає Ґоран. І там ми розпалимо справжнє багаття.