Глава 13: Іскра в попелі

Коли Данило вже розвернувся до дверей, а останній вигук «Дурень!» ще вібрував у повітрі, старий найманець із обрубаним вухом раптом замовк. Він подивився не на обличчя хлопця, а на його руки — впевнені, вкриті мозолями від меча й молота, які не тремтіли під градом насмішок.

​— Стій, малий, — прохрипів він, важко підводячись. Гуркіт стільця по підлозі змусив усіх замовкнути. — Ти або повний ідіот, якому життя не миле, або ти справді бачив щось таке, від чого в нас уже давно очі замилися.

​Чоловік підійшов до Данила. Він був на голову вищим, від нього пахло дешевим тютюном і старою кров’ю.

— Мене звати Барт. Я бачив, як легіонери Малахора спалили мій загін десять років тому. Відтоді я п’ю це пійло, щоб забути їхні крики. Ти кажеш — спротив? Ти кажеш — битися?

​Данило обернувся. Його очі світилися не ненавистю, а чистою, прозорою рішучістю, яку він виніс із лісів Коріні.

— Я не обіцяю вам життя, Барт. Я обіцяю, що ви помрете як люди, а не як худоба в черзі на забій. Я один вивів Срібногривого Драйг-кота з Ксаноса. Якщо ви зі мною — ми покажемо їм, що гори мають зуби.

​Барт довго дивився на Данила, а потім повільно витягнув з-під столу свій важкий, зазубрений меч.

— Знаєте що, хлопці? — звернувся він до зали. — Мені набридло чекати смерті в цій дірі. Краще я здохну поруч із цим божевільним «королем», ніж від старості в калюжі власної сечі. Я з тобою, хлопче.

​З кутка підвівся молодий хлопець, майже одноліток Данила, з очима, повними страху, але й надії.

— Мою сестру забрали в рабство минулого місяця... — прошепотів він. — Я не вмію битися, але я знаю кожен таємний хід у цих горах. Я піду за тобою.

​За ним піднялася жінка в шкіряному обладунку — колишня мисливиця. Потім ще двоє. Це не була армія. Це була жменька відчайдухів — семеро людей проти тисяч. Але в їхніх очах вперше за багато років запалилася іскра.

​Данило вивів їх назовні. Коли вони побачили Тінь, що виступив із сутінків, сріблясто сяючи під світлом місяців, останні сумніви зникли. Найманець Барт навіть перехрестився за старим звичаєм.

​— Тепер слухайте, — голос Данила став твердим, як сталь. — Армія Малахора вже на підході. Їх тисячі, але вони неповороткі. Ми не будемо битися з ними в полі. Ми станемо їхнім нічним жахом. Барт — ти відповідаєш за зброю. Хлопче — ти покажеш нам «Глотку Диявола», вузьку ущелину, де їхні коні марні.

​Вони не сміялися більше. Вони дивилися на Данила як на вождя. Він бачив, як ці зламані люди розправляють плечі. Він дав їм те, чого не могло дати золото — сенс.

​Данило стояв на вершині пагорба, дивлячись, як удалині, біля кордонів Пралісу, розгортаються вогні ворожого табору. Їх було так багато, що здавалося, ніби самі зорі впали на землю, щоб спалити її.

​Він дістав флакон, який дала йому Міраель. Він не розбив його, але тепло, що виходило від кришталю, зігрівало його серце.

— Я не один, Міраель, — прошепотів він у ніч. — У мене є сім сердець, готових битися. І цього вистачить, щоб розпалити пожежу, яку Малахор не зможе загасити.

​Тієї ніч у Кам’яному Порозі не спали. Поки легіонери готувалися до легкої прогулянки горами, маленька група людей під проводом Останнього Короля готувала першу, смертельну пастку. Сміх закінчився. Почалася війна.