Глава 12: Сміх серед руїн

Після болючого прощання з Міраель, Данило почувався так, ніби йому вирвали серце. Він залишив у лісах Коріні не просто кохану дівчину, а останню надію на спокійне життя. Тепер перед ним лежали лише Скляні піки — холодні, байдужі та затягнуті хмарами.

Залишивши за спиною магічний туман Пралісу, Данило з Тінню вийшли до невеликого прикордонного містечка під назвою Кам’яний Поріг. Це було брудне, забите місце, де перетиналися шляхи каторжан, дезертирів та тих, хто намагався сховатися від ока Малахора. Тут не було честі, лише страх, залитий дешевим пійлом.

​Данило залишив Тінь у густих чагарниках біля в'їзду. Срібногривий звір був занадто помітним, а Данилу потрібна була інформація... і люди.

​Він увійшов до таверни, накинувши на голову каптур свого плаща з лісової павутини. Повітря було важким від диму, запаху смаженого жиру та людського розпачу. Данило підійшов до центру зали, де за грубо збитими столами сиділи кремезні чоловіки — колишні солдати, найманці та розорені фермери.

​Він скинув каптур. Його обличчя, перерізане шрамом з Арени, і очі, що бачили смерть богів, змусили сусідні столи замовкнути.

​— Слухайте мене! — голос Данила пролунав надтріснуто, але владно. — Мене звати Данило. Я прийшов з долини Оріс, і я бачив, як помирає наш світ. Але я також бачив, що Темного Лорда можна перемогти. Армія Малахора вже близько, вони йдуть сюди. Приєднуйтесь до мене! Разом ми перетворимо ці гори на їхнє кладовище!

​Кілька секунд панувала тиша. А потім таверна вибухнула реготом.

​Один кремезний чоловік з обрубаним вухом, який тримав у руці напівпорожній кухоль, витер сльози від сміху і вказав на Данила пальцем.

— Ти чув його, хлопці? — прохрипів він. — Ще один рятівник! Малий, ти подивися на себе. Ти виглядаєш так, ніби щойно втік з ярмарку або з ліжка лісової відьми. Малахор має армію, яка закриває сонце, він має демонів, що п’ють сни. А що маєш ти? Свій іржавий ніж і казки про свободу?

​— У мене є воля і правда! — вигукнув Данило, відчуваючи, як гнів закипає в жилах.

​— Правда не зупиняє залізо, синку, — сказав корчмар, не піднімаючи очей від брудної склянки. — Іди звідси, поки легіонери не почули твої промови. Нам не потрібні тут герої. Від героїв тільки пожежі та зайві шибениці.

​Данило стояв посеред зали, і в цей момент він відчув себе неймовірно маленьким. Всі ці люди, яких він хотів захистити, за яких він щойно попрощався з Міраель, дивилися на нього як на божевільного ідіота. Вони кидали в нього обгризені кістки, сміялися з його «королівської подоби» і радили «повернутися до матусі під спідницю».

​— Ти просто дурень, хлопець! — крикнув хтось із кутка. — Навіть якщо ти останній король, то ти король щурів і попелу! Проваливай!

​Данило повільно розвернувся і вийшов. Сміх за його спиною продовжувався, стаючи все гучнішим.

​На вулиці йшов дрібний, колючий сніг. Він підійшов до Тіні, який чекав на нього, сховавшись у сутінках. Звір потерся мордою об його плече, відчуваючи гіркоту свого господаря.

​— Вони не розуміють, Тінь... — прошепотів Данило, стискаючи кулаки так, що нігті врізалися в долоні. — Вони настільки звикли до ланцюгів, що вважають свободу божевіллям.

​Він озирнувся на вогні таверни. Тепер він знав: він не знайде армію в шинках. Йому доведеться стати тією силою, яка змусить їх повірити. Навіть якщо для цього йому доведеться прийняти перший бій абсолютно самому.

​— Нехай сміються, — сказав він, застрибуючи на спину Драйг-кота. — Коли прийде вогонь, вони згадають про «ідіота», який пропонував їм сталь замість мотузки на шиї.

​Данило спрямував Тінь вище в гори. Позаду залишився сміх, попереду — крижана темрява і перші вогні авангарду армії Малахора, що вже з’явилися на горизонті.