Глава 11: Жертва заради світла

Тиша Пралісу, яка ще вчора здавалася вічною, раптово стала напруженою. Данило стояв на березі Дзеркального озера, але замість спокою відчував, як його амулет на грудях б’ється об шкіру, наче спійманий птах. Через зв’язок, який йому дала магія Коріні, він відчув це: чорний пульс.

​Далеко на півдні, за межами магічного щита лісу, земля здригалася під тисячами закованих у залізо ніг. Армія Малахора, ведена темними віщунами, вже не просто шукала його — вони відчули «слід» Останнього Короля. Темний Лорд не боявся Данила-воїна, він боявся Данила-символа, і тепер він випалював усе на своєму шляху, щоб дістатися до серця лісу.

​— Вони йдуть, — прошепотів Данило. Його голос тремтів не від страху, а від усвідомлення того, що він привів смерть у цей рай.

​Він знайшов Міраель у священному гаю. Вона вже все знала. Коріні відчували біль землі, і вона бачила, як на горизонті дерева починають чорніти від диму ворожих багаття.

​— Ти маєш піти зараз, — сказала вона, і в її фіалкових очах відбивався розпач, який неможливо було приховати. — Якщо ти залишишся, вони спалять Праліс дотла.

​Данило підійшов до неї, і вперше в житті його руки, що вбили сотні ворогів на Арені, не знали, куди себе подіти. Він пригорнув її до себе — тендітну, пахучу, наче весняна злива.

​— Я приніс вам прокляття, Міраель, — хрипко мовив він, зариваючись обличчям у її сріблясте волосся. — Я хотів знайти тут дім, а знайшов лише новий спосіб зробити боляче тим, кого люблю.

​— Ні, — вона відсторонилася і поклала ладоні йому на щоки. Її пальці були холодними. — Ти приніс нам надію. Ти дав нам знати, що світ ще варто рятувати. Якщо ти підеш — ти відведеш їх за собою. Ти — їхня ціль, Даниле. Не ми.

​Це був найдраматичніший момент у житті Данила. Навколо них ліс почав тривожно шуміти, ніби прощаючись зі своїм захисником. Тінь стояв неподалік, його срібна шерсть стояла дибки, він відчував наближення Легіону.

​Данило взяв руку Міраель і вклав у неї свій обсидіановий амулет.

— Тримай його у себе. Поки він у тебе — я живий. Поки він у тебе — ворог не бачитиме лісу, він бачитиме лише мене. Це мій слід. Я поведу їх до Скляних піків, у саму пащу зими.

​— Це самогубство, — прошепотіла вона. — Їх тисячі, а ти один.

​— У мене є Тінь. І у мене є те, чого немає у них, — Данило востаннє поцілував її. Це був поцілунок, у якому змішалися смак меду та гіркота неминучої розлуки. — У мене є те, заради чого варто повернутися.

​Він відірвався від неї силою, бо знав: якщо затримається ще на секунду — не зможе піти ніколи. Данило вискочив на спину Тіні. Звір видав гучний, болісний рев, що прокотився долиною, викликаючи вогні легіонерів на себе.

​— Біжи, Тінь! Біжи так, ніби за нами гониться саме Пекло! — крикнув Данило.

​Він не озирався. Він знав, що Міраель стоїть на березі озера, дивлячись йому вслід. Він відчував, як магічний купол лісу закривається за ним, відрізаючи його від єдиного місця, де він був щасливий.

​За ним, як чорна сарана, почали розгортатися загони Малахора. Тисячі вершників побачили срібний спалах у лісі і з криками кинулися в погоню. Данило Останній Король мчав крізь ніч, виманюючи армію смерті на відкритий простір, подалі від тендітної срібної дівчини.

​У його серці більше не було місця для страху. Там була лише крижана рішучість і відлуння її голосу. Він став приманкою. Він став жертвою. Але в цю мить він став справжнім Королем.