Глава 10: Срібна квітка Пралісу

Це перебування в селищі Коріні стало для Данила коротким перепочинком між двома бурями. Тут, де час вимірювався розкриттям нічних квітів, він вперше за багато років відчув, що його серце може битися не лише від люті.

Данило планував залишитися лише на одну ніч, але ліс мав свої плани. Його тіло, виснажене роками рабства та гладіаторських боїв, потребувало справжнього зцілення, яке міг дати лише Сок Життя. Поки Тінь насолоджувався свободою, полюючи в густих хащах, Данило вивчав побут Коріні.

​Саме тоді він зустрів її.

​Її звали Міраель. Вона була дочкою старійшини Оуму, але здавалося, що вона була дочкою самого місячного світла. На відміну від інших Коріні, чия шкіра нагадувала грубу кору, Міраель була тонкою і витонченою, як пелюстка білої лілії. Її шкіра мала ніжний перламутровий відлив, а замість сріблястого лишайника її голову прикрашало довге, м’яке волосся, що нагадувало розплавлене срібло, в яке вплелися живі квіти естерни.

​Її очі не були золотими — вони були глибокого фіалкового кольору, і в них Данило бачив не лише мудрість лісу, а й дивну, майже людську цікавість.

​Вони зустрілися біля Дзеркального озера, куди Данило прийшов змити з себе пил доріг. Міраель стояла на поверхні води — вона не плыла, а саме стояла, тримаючись на магічному натягу гладі.

​— Ти дивишся на мене так, ніби бачиш привид, — промовила вона. Її голос був не шелестом, а чистою мелодією, що нагадувала звук кришталевих дзвоників.

​— У моєму світі... — Данило зам’явся, вражений її красою. — У моєму світі немає нічого настільки прекрасного. Тільки попіл і залізо.

​Дні перетворювалися на тижні. Міраель навчала Данила мови лісу. Вона показувала йому, як чути спів соку в стеблах і як відрізняти подих вітру від кроків ворога. Вона лікувала його шрами на спині, прикладаючи до них прохолодне листя, і від кожного її дотику Данило відчував, як крижана панцир навколо його душі починає тріскатися.

​Одного вечора, під кроною велетенського гриба, що світився ніжним рожевим світлом, вони сиділи поруч.

​— Чому ти йдеш, Даниле? — тихо запитала вона, перебираючи пальцями обсидіан на його шиї. — Ліс може сховати тебе назавжди. Тут Малахор ніколи тебе не знайде. Ми можемо жити серед світла й тиші.

​Данило подивився на свої руки — мозолисті, звичні до меча. Потім поглянув на її тендітну долоню у своїй.

— Якщо я залишуся, тінь, від якої я тікаю, врешті-решт проковтне і цей ліс. Малахор не зупиниться, поки не вип’є все життя в Аетерні. Я йду, щоб у тебе завжди було це озеро і ця тиша.

​Міраель наблизилася до нього. Її дихання пахло медом та нічною прохолодою.

— Тоді я дам тобі частину своєї сили, — прошепотіла вона.

​Вона торкнулася своїми губами його лоба. Це не був просто поцілунок — це був обряд. Данило відчув, як у його вени вливається нова магія — магія життя, яка давала йому здатність зцілювати себе в бою та бачити крізь найтемнішу магію Пустки.

​Данило закохався. Вперше в житті він відчув, що помста — це не єдине, заради чого варто жити. Він бачив своє майбутнє в її фіалкових очах. Але щоразу, коли він засинав, він чув крики мешканців Іллінхолла та бачив обличчя батьків.

​— Я маю йти, — сказав він старійшині Оуму наступного ранку. — Але я обіцяю повернутися.

​Міраель стояла на краю селища, коли Данило осідлав Тінь. Вона не плакала — Коріні не знають сліз у людському розумінні, — але її волосся потьмяніло, а квіти в ньому зів’яли. Вона протягнула йому невеликий флакон із чистого кришталю, в якому мерехтіла крапля її власного світла.

​— Якщо темрява стане занадто густою і ти забудеш, хто ти є... розбий це. І я почую тебе крізь усі гори світу.

​Данило стиснув флакон у кулаці, кивнув їй і дав знак Тіні. Звір рвонув уперед, зникаючи в тумані.

​Данило Останній Король залишав за собою рай, який він щойно знайшов. Його серце було розбите навпіл: одна частина належала прекрасній Міраель і тиші лісу, а інша — закривавленому мечу та далекому трону в Ксаносі. Але тепер він знав, за що він б’ється. Не лише за померлих. А за живу срібну квітку, що чекала на нього в серці Пралісу