Глава 9: Тіні Пралісу

Після втечі з Ксаноса Данило уникав великих доріг. Він знав, що за його голову призначено нагороду, яка змусить навіть камінь заговорити. Тінь впевнено вів його на північний захід, туди, де гори зустрічалися з пралісом — місцем, яке люди називали «Мертвим Мохом», бо жодна людина не поверталася звідти живою.

​Але Данило не був звичайною людиною. Що ближче вони підходили до серця лісу, то яскравіше пульсував його амулет. Повітря тут було густим і пахло озоном та сирим камінням.

​Вони йшли крізь туман, коли дерева раптом розступилися, відкриваючи приховану долину. Але замість хатин чи наметів Данило побачив щось дивовижне: велетенські дерева-гриби, чиї капелюшки світилися м'яким бірюзовим світлом, і житла, виплетена з живої лози прямо в кронах.

​Раптом з-під землі та з-за стовбурів з’явилися вони.

​Це не були люди — вони були занадто тонкими й гнучкими. Це не були ельфи — їхня шкіра мала колір молодої кори або моху, а замість волосся на головах росли тонкі сріблясті лишайники, що ворушилися від вітру. Їхні очі були величезними, без білків, наповненими золотою рідиною, а пальці закінчувалися маленькими присосками.

​Це були Коріні — діти Першого Дерева, істоти, які жили в Аетерні ще до того, як перша людина викувала свій перший меч.

​Вони не тримали луків чи мечів. У їхніх руках були посохи з дивного чорного дерева, що іскрилися енергією. Один із них, вищий за інших, із довгою бородою з білого моху, вийшов наперед.

​— Срібногривий привів сюди сина попелу, — промовив він. Його голос не звучав з рота, він відлунював прямо в голові Данила, наче шелест листя. — Навіщо ти приніс запах заліза в наші сни, Обсидіане?

​Данило опустив мечі на землю. Він відчував, що будь-яка агресія тут прирівнюється до самогубства.

— Я не шукаю війни з лісом, — сказав він вголос. — Я шукаю сили, щоб зупинити того, хто випалює коріння світу. Я шукаю Малахора.

​Коріні перезирнулися. Їхні золоті очі на мить згасли, а потім спалахнули з новою силою.

— Темний Пастух... — прошелестів старійшина. — Він уже тут. Він у кожній краплі отруєного дощу. Але ти... ти носиш Ключ Аетерни.

​Він вказав тонким пальцем на амулет Данила.

— Ти не знаєш, що це, хлопчику? Це не просто камінь. Це застигла сльоза землі, яку твій рід оберігав тисячоліттями.

​Данила привели до центру селища, до величезного дерева, чиє коріння утворювало природний трон. Старійшина, якого звали Оуму, простягнув Данилові дерев’яну чашу, наповнену густою сріблястою рідиною.

​— Випий Соку Життя. Якщо твоє серце чисте і в ньому живе лише прагнення справедливості — ти побачиш істину. Якщо ж тобою керує лише жадоба крові — ти станеш частиною цього лісу. Назавжди. Твоє тіло вкриється корою, а думки стануть нерухомими.

​Данило глянув на Тінь. Драйг-кіт тихо замуркотів і підштовхнув його носом до чаші. Хлопець зробив великий ковток.

​Світ навколо вибухнув мільярдами кольорів. Данило відчув, як його свідомість проникає глибоко під землю, з’єднуючись із кожною травинкою в долині Оріс. Він побачив Малахора. Але це був не просто чоловік у обладунках. Це була чорна діра в тканині світу, що висмоктувала життя з усього живого.

​Він побачив свій рід. Виявилося, що його батько, Валлан, не був просто ковалем. Він був останнім із Вартових Печатки — таємного ордену, що захищав джерело магії Аетерни. Амулет був частиною механізму, що міг закрити або відкрити доступ до цієї сили.

​— Помста — це лише двері, Даниле, — пролунав голос Оуму в його видінні. — Але що ти побудуєш на згарищі?

​Коли Данило розплющив очі, він відчув, що його тіло змінилося. Його рани зникли, а зір став настільки гострим, що він бачив рух соку під корою дерев. Амулет на його грудях тепер не просто світився — він випромінював тепло, яке наповнювало м'язи неймовірною енергією.

​Коріні схилили свої голови.

— Ми допоможемо тобі, Останній Королю. Не мечами, бо ми не вбиваємо. Ми дамо тобі те, що Малахор забув. Ми дамо тобі Шепіт Землі.

​Оуму подав Данилові новий плащ, витканий з павутини та листя, який робив його майже невидимим у лісі, та дерев’яні піхви для його мечів, що очищували метал від іржі та магії Пустки.

​— Іди на Північ, до Скляних піків, — сказав Оуму. — Там, у Печері Відлуння, чекають ті, хто вижив. Вони чекають на знак. Твій амулет — це і є їхній знак.