Глава 8: Срібний розлом

Це момент, якого Данило чекав чотири довгих роки. День, коли стіни Ксаноса мали здригнутися від гуркоту не лише аплодисментів, а й розбитого заліза.

Арена Ксаноса нагадувала величезний кам’яний казан, що кипів від людського крику. Тисячі глядачів у білих тогах та шкіряних обладунках вимагали видовища. У ложі, прикрашеній чорними знаменами з гербом Малахора, сидів Каллігар, розпечений від вина та власної важливості.

​Данило стояв у центрі кола, відчуваючи пісок під босими ногами. Йому було вісімнадцять. Його волосся відросло і було перев’язане шкіряним шнурком, а на грудях, під панциром, він відчував тепло обсидіанового амулета. У руках він стискав два коротких гладіуса — зброю, яка стала продовженням його тіла.

​Проти нього стояли троє. Гіганти з Півночі, закуті в сталь, озброєні важкими сокирами. Вони були засуджені до смерті, і єдиним способом вижити для них було вбити «Обсидіана».

​— Починайте! — заревів Каллігар.

​Північани кинулися вперед. Перша сокира розсікла повітря там, де мить тому була голова Данила. Він рухався як розмита тінь — спадок тренувань Ґорана та звірячої швидкості, яку він розвинув у Ямі. Один блискавичний випад — і перший велетень впав, тримаючись за перерізане сухожилля на нозі.

​Але Данило не збирався їх убивати. Він знав те, чого не знали інші: сьогодні Арена Ксаноса перетвориться на шлях до волі.

​Раптом амулет на його шиї став нестерпно гарячим. Він пульсував у ритмі серця, і цей пульс відгукувався десь глибоко в підземеллях Арени. Данило підняв очі до залізних воріт, за якими тримали звірів.

​— Зараз, — прошепотів він.

​Почувся звук, який змусив натовп на трибунах замовкнути. Це не був рев — це був дзвін металу, що розривається. Залізні ворота для звірів вилетіли зі своїх петель, наче їх вдарив таран.

​З темряви коридору на світло вирвався срібний вихор. Тінь більше не був тим змученим кошеням з капкана. Тепер це був повноцінний Драйг-кіт, втілення первісної магії. Його крила розгорнулися, розкидаючи пісок, а срібна шерсть сліпуче засяяла на сонці, засліплюючи глядачів.

​Тінь не кинувся на Данила. Він збив з ніг двох північан, що залишилися, і одним стрибком опинився поруч із хлопцем. Звір і людина знову стояли спина до спини, як і в ту ніч у лісі Аетерни.

​— Ти вчасно, друже, — сказав Данило, стрибаючи на спину Драйг-кота.

​— Вбити їх! Стріляйте! — верещав Каллігар, захлинаючись від люті.

​Лучники на стінах почали випускати стріли, але Тінь видав оглушливий магічний крик. Повітряна хвиля відхилила снаряди, а глядачів на перших рядах відкинуло назад. Тінь відштовхнувся ситними лапами і, допомагаючи собі крилами, злетів на стіну ложі Каллігара.

​Данило на льоту вихопив ніж і метнув його в Ланісту. Лезо пройшло за міліметр від обличчя товстуна, прибивши його шовковий плащ до дерев’яного трону.

— Це відсоткова ставка за мою кров, Каллігаре! — крикнув Данило.

​Тінь перемахнув через зовнішню стіну Ксаноса. Вони летіли над дахами чорних будинків, над ринками та портами. Легіонери Пустки намагалися організувати переслідування, вершники на крилатих звірах злітали з Цитаделі, але Тінь був швидшим. Він відчував волю так само гостро, як і його вершник.

​Вони приземлилися далеко за межами міста, у скелястій бухті, де море розбивалося об гострі камені. Тінь важко дихав — політ із вершником забрав багато сил. Данило зістрибнув на землю і впав на коліна, жадібно ковтаючи солоне морське повітря.

​Він зірвав із себе гладіаторський панцир. Під ним на шкірі залишилися рубці від кайданів, але в руках він усе ще стискав мечі Арени.

​— Ми зробили це, Тінь. Ми вільні.

​Він подивився назад, туди, де на горизонті височів чорний силует Ксаноса. Місто, яке мало його зламати, зробило його небезпечнішим за будь-якого розбійника чи гладіатора. Він був вільний, але він більше не був дитиною.

​Данило дістав обсидіановий амулет. Тепер, під відкритим небом, камінь світився спокійним блакитним світлом. Хлопець зрозумів: цей камінь — не просто прикраса і не просто захист. Це ключ до чогось більшого. До сили, яка належала королям Аетерни до того, як прийшов Лорд Малахор.

​— Тепер ми не тікаємо, — сказав Данило, гладячи срібну голову Тіні. — Тепер ми полюємо.

​Він розвернувся і пішов не в бік долини Оріс, де залишився попіл, а на північ — до Скляних піків. Там, за легендами, жили вільні клани, що ще чинили опір Темряві. Йому потрібна була армія. Йому потрібен був прапор.

​Данило з Ксаноса помер на Арені. Данило Останній Король почав свій похід.

​Дуже динамічний фінал акту! Тепер наш герой вільний, загартований боями та має свого легендарного супутника в повній силі.