Глава 7: Глотка Ксаноса

Місто Ксанос не дарма називали «Глоткою Імперії». Це було кам’яне чудовисько, зведене з чорного базальту на скелях над морем, що вічно штормило. Тут повітря пахло не чебрецем, а сіркою, солоним потом та застарілою кров’ю. Для Данила, який звик до розлогого неба долини Оріс, Ксанос став персональним пеклом.

Перші роки в рабстві злилися для Данила в один суцільний кошмар, де час вимірювався ударами батога та зміною наглядачів. Варкас продав його Ланісту — власнику гладіаторської школи, чоловіку на ім’я Каллігар, чиє пузо ледь вміщалося під шовковими туніками, а серце було холоднішим за лід Скляних піків.

​Данила кинули в підземелля «Лудуса» — школи смерті. Це були тісні, вологі камери, висічені прямо в скелі, де стіни вкривав слизький мох, а єдиним джерелом світла була вузька щілина під стелею.

​Його не відразу випустили на велику Арену. Спочатку була «Яма». Це був глибокий бетонний колодязь, куди кидали новачків, щоб відсіяти слабких. Там не було правил, не було честі — лише брудні кулаки, уламки кісток та звіряче бажання зробити ще один вдих.

​Данило, якому тоді було лише чотирнадцять, став наймолодшим мешканцем Ями. Перші тижні його били щодня. Великі, дорослі раби бачили в ньому лише легку здобич або спосіб виплеснути свою лють. Але вони не знали однієї речі: Данило виріс у коваля та розбійників. Він знав, як тримати удар, і знав, куди бити, щоб повалити велетня.

​Одного разу на нього напав Брут — колишній дезертир, що був удвічі ширший за хлопця в плечах. Коли Брут притиснув Данила до стіни, збираючись розчавити йому горло, хлопчик не закричав. Він згадав слова Валлана: «Метал піддається, якщо знайти слабке місце». Данило встромив великі пальці в очні ями нападника і, коли той завив від болю, завдав точного удару коліном у пах, а потім ліктем у гортань.

​Брут впав, хапаючи ротом повітря. Данило стояв над ним, закривавлений, із диким блиском у очах. Інші раби відступили. Того дня «Вовченя» з Іллінхолла померло. Народився Обсидіан — так його прозвали на Арені через незламність та амулет, який він зумів заховати в ганчір’ї свого одягу.

​Найважчим для Данила було те, що він чув, але не бачив Тінь. Срібногривого Драйг-кота тримали в окремому вольєрі як «особливу атракціону». Каллігар використовував магічну істоту, щоб страчувати злочинців на очах у публіки, випускаючи звіра на беззбройних жертв.

​Данило чув його розлючений рев, що долинав із верхніх рівнів, і кожна така нота відгукувалася болем у його власному серці. Він знав, що Тінь страждає не менше за нього, перетворюючись на вбивцю проти власної волі. Це була ще одна борга в списку, який Данило вів у своїй пам'яті. Кожен удар батога, кожен шрам на спині, кожен день у темряві — він записував усе.

​Коли Данилу виповнилося сімнадцять, він став фаворитом Каллігара. Хлопець виріс у красивого, але похмурого атлета з тілом, що нагадувало викувану зброю. Його м'язи були довгими й міцними, а рухи — блискавичними.

​Каллігар приставив до нього наставника — старого гладіатора на ім'я Мортос. Той був ветераном, який вижив у сотні боїв, але втратив ногу і тепер навчав молодих рабів.

​— Ти надто швидкий, Обсидіане, — казав Мортос, спостерігаючи за тренуванням Данила з дерев’яним мечем. — Але ти б’єшся серцем, а треба битися головою. Твоя ненависть — це вогонь. Якщо ти не навчишся її контролювати, вона спалить тебе раніше, ніж ворога. Малахор не боїться розлючених дітей. Він боїться тих, хто вміє чекати.

​Мортос навчив Данила не лише фехтуванню. Він розповів йому про структуру Ксаноса, про зміну варти, про таємні ходи під Ареною, які використовували для вивезення тіл. Старий бачив у Данилові щось, чого не бачили інші — не просто вбивцю, а лідера.

​Ранок починався з холодного обливання водою. Потім — три години виснажливих тренувань на розпеченому піску тренувального майданчика під наглядом лучників на стінах. Сніданок — рідка каша з висівок та черствий хліб. Якщо ти схибив під час спарингу — тебе позбавляли і цього.

​Данило навчився бути невидимим серед інших рабів. Він не розмовляв, не заводив друзів. Він лише спостерігав. Він вивчив звички наглядачів, знав, хто з них полюбляє випити, а хто — заснути на посту.

​А вечорами, коли Лудус затихав, він діставав свій обсидіановий амулет. У темряві підземелля камінь іноді почав ледь помітно вібрувати. Це не була магія світла, це було щось інше — древнє, як самі Скляні піки. Данило відчув, що через цей камінь він може відчувати Тінь. Він заплющував очі й шепотів у порожнечу:

— Терпи. Скоро.

​Глава рабського життя добігала кінця, коли Каллігар оголосив про Великі Ігри на честь річниці воцаріння Малахора.

— Ти виступиш у головному бою, Обсидіане, — сказав Ланіста, витираючи жирні губи хусткою. — Проти тебе виставлять трьох засуджених воїнів із Півночі. Якщо переможеш — отримаєш право обідати за моїм столом і золотий обруч на шию. Якщо програєш... ну, пісок Арени завжди голодний.

​Данило подивився на нього своїми очима кольору махагоні, в яких більше не було страху.

— Я переможу, — сказав він коротко.

​Але в думках він уже бачив інше. Він бачив не золото і не милість господаря. Він бачив шлях, який починався з цієї Арени і вів прямо до трону Темного Лорда. Він знав, що кожен бій на піску — це репетиція перед єдиною важливою зустріччю в його житті.

​Він був рабом за тілом, але його душа вже була на волі, десь там, серед попелу Іллінхолла, готуючи меч для помсти, яка змінить світ. Ксанос ще не знав, що виростив свого власного ката.