Глава 6: Ціна братерства

Зима в Аетерні того року була особливо лютою. Скляні піки загорнулися в непроглядні хуртовини, а долина Оріс завмерла під товстим шаром снігу. У розбійницькій ущелині запаси танули швидше, ніж лід біля багаття. Здобичі на трактах ставало все менше — купці боялися не так бандитів, як морозів та патрулів Малахора, що посилилися.

​Данилу виповнилося чотирнадцять. Він уже не був тим заляканим хлопчиком, що прийшов сюди з дерев’яним ножем. Високий, плечистий, із мозолистими руками коваля та швидкими очима мисливця, він став занадто помітним. Його вміння лагодити зброю та чуття на пастки зробили його цінним, але його гордість і відмова брати участь у безглуздій жорстокості почали дратувати «стару гвардію» Зграї.

​Данило відчув зміну атмосфери задовго до того, як побачив перші ознаки. Тінь, його вірний Срібногривий Драйг-кіт, став неспокійним. Звір більше не спав міцно, він постійно прислухався до розмов у тінях дальніх печер, а його бурштинові очі стежили за кожним рухом Кабана та інших розбійників.

​Одного вечора до табору прибув гість, якого Данило раніше не бачив. Це був сухорлявий чоловік у дорогому хутряному плащі, з довгими пальцями, вкритими золотими перснями. Його звали Варкас, і він був «постачальником живого товару» для гладіаторських ям та срібних копалень Далекого Сходу.

​— Занадто багато ротів, Ґоране, — почув Данило уривок розмови, проходячи повз намет ватажка. — А хлопець міцний. За такого я дам триста золотих марок. А за його звіра — ще п'ятсот. Це забезпечить твою банду їжею на дві зими наперед.

​Данило заціпив зуби. Він сподівався почути гнівну відмову Ґорана, сподівався, що людина, яка вчила його виживати, не продасть його, як шматок в'яленого м'яса. Але у відповідь пролунала лише довга, важка тиша.

​— Він приніс нам багато користі, — нарешті вимовив Ґоран, і в його голосі не було жалю, лише холодний розрахунок. — Але він занадто багато про себе думає. Він не один із нас. Він — вовк, який мріє повернутися в дім, якого не існує. Добре, Варкасе. Завтра на світанку.

​Вечеря того дня була незвично щедрою. Кабан власноруч приніс Данилу велику миску печені та кухоль міцного елю.

— Їж, малий, — посміхнувся він, і в цій посмішці Данило вперше побачив не просто зневагу, а передчуття торжества. — Завтра буде важкий день. Велике полювання.

​Данило глянув на Тінь. Звір відмовився торкатися м’яса. Хлопчик теж лише пригубив ель, відчувши в ньому дивний, гіркувато-солодкий присмак. Сон-трава. Та сама, яку він колись сам розсипав легіонерам.

​Він хотів підхопитися, вихопити ніж, але тіло раптом стало свинцевим. Стіни печери попливли перед очима, а вогонь багаття перетворився на розмиту золоту пляму.

— Зрадники... — прошепотів він, намагаючись дотягнутися до руків’я меча.

​Останнім, що він бачив перед тим, як темрява поглинула його, був чобіт Кабана, який з силою відштовхнув Тінь, що намагалася захистити свого господаря. Почувся болісний хрип звіра і звук важких залізних кайданів, що замкнулися на зап’ястях хлопчика.

​Свідомість поверталася до Данила болісними поштовхами. Голова розколювалася, а язик здавався занадто великим для рота. Він відчув холод. Не просто холод зими, а мертвий холод заліза.

​Він розплющив очі й побачив над собою грати. Він лежав на брудній соломі у важкому возі, вкритому цупким брезентом. Його руки й ноги були закуті в кайдани «Зуб Пустки» — ті самі, що висмоктували сили, не даючи жодного шансу на втечу чи магічний опір.

​Поруч, у сусідній вузькій клітці, він побачив Тінь. Срібний Драйг-кіт був обмотаний магічними ланцюгами, його крила були притиснуті до тіла, а на морді був надітий залізний намордник. Звір дивився на Данила з невимовним сумом і люттю.

​— Прокинувся, королівський синку? — почувся голос збоку.

​Це був Ґоран. Він стояв біля воза, тримаючи в руках гаманець, що важко дзвенів золотом.

— Чому? — хрипко запитав Данило. — Я вірно служив Зграї. Я врятував вас у тумані.

​Ґоран підійшов ближче, і Данило побачив у його очах залишки сорому, які він намагався приховати за жорстокістю.

— Світ не ділиться на друзів і ворогів, Даниле. Він ділиться на тих, хто купує, і тих, кого продають. Ти занадто небезпечний, щоб залишати тебе поруч, і занадто цінний, щоб просто вбити. Варкас відвезе тебе на Арену Гріха в місто Ксанос. Там ти або помреш, або станеш найкращим гладіатором, якого бачила імперія Малахора. У будь-якому разі — ти вже не моя проблема.

​Він кинув Данилу його амулет із синього обсидіану. Камінь впав у солому біля ніг хлопчика.

— Залиш це собі як нагадування про те, до чого веде довіра.

​Ввіз рушив, підстрибуючи на замерзлих коліях. Данило бачив крізь щілини брезенту, як ущелина, що стала йому другим домом, зникає в сніговій імлі. Він бачив розбійників, які сміялися біля багать, ділячи його «ціну». Кабан махав йому рукою, демонструючи вибитий зуб у знущальній посмішці.

​Біль від зради був сильнішим за біль від кайданів. Усе, у що він вірив, усе, чому навчився у Ґорана — усе виявилося брехнею. Братерство було лише словом, а вірність мала свою ціну в золотому еквіваленті.

​Данило повільно підтягнув до себе амулет. Синій камінь зараз здавався абсолютно чорним у напівтемряві воза. Він міцно стиснув його в кулаку, відчуваючи, як метал кайданів врізається в шкіру.

​— Ви зробили велику помилку, — прошепотів він, дивлячись на свої заковані руки. — Ви продали мене Малахору. Ви відправили мене в саме серце його імперії.

​Його очі спалахнули тим самим темним вогнем, що й у день пожежі в Іллінхоллі. Але тепер це не було полум’я безпорадної дитини. Це було холодне, зосереджене полум'я людини, якій більше нічого втрачати.

​— Я виживу на Арені. Я пройду крізь кожну яму, яку ви мені приготували. І коли я повернуся... я не буду королем, який милує. Я буду тим, хто випалює зраду до самого кореня.

​Віз зник у білій пелені зими, везучи останнього спадкоємця долини Оріс назустріч його новій долі — долі раба, який мав стати легендою.