Глава 5: Сталеве вовченя

Минав час, і долина Оріс почала забувати про тепле літо. Осінні дощі змили попіл Іллінхолла в річку, а Скляні піки вкрилися першим снігом. Для Данила ж час вимірювався не сезонами, а новими шрамами на руках і кількістю ножів, які він навчився кидати без промаху.

Життя в «Зграї Тіней» було позбавлене романтики, про яку співали барди в тавернах. Це був щоденний іспит на витривалість. Данило швидко зрозумів: якщо ти не корисний, ти — тягар. А тягарів розбійники позбувалися без вагань.

​Перші місяці він був «принеси-подай». Він чистив казани від пригорілої каші, вигрібав гній з-під нечисленних коней і терпів глузування Кабана, який любив дати хлопцеві потиличника просто так, для профілактики. Але Данило не скаржився. Він спостерігав. Його очі кольору махагоні стали гострішими, вони вбирали все: як Ґоран перевіряє баланс меча, як розвідники читають сліди на вологій землі, як вони ставлять пастки, що не залишають шансів.

​Його перший справжній успіх прийшов завдяки батькові. Одного вечора Кабан притягнув до багаття свій улюблений тесак — важку, щербату залізяку, яка розвалилася навпіл після невдалого удару об камінь.

— Клята сталь! — гарчав розбійник. — Тепер тільки викинути.

​Данило, який саме точив дрібні кинжали, тихо промовив:

— Її можна врятувати. Якщо додати правильний флюс і прокувати під кутом.

​Розбійники розреготалися, але Ґоран, який чистив срібний браслет неподалік, підняв руку, закликаючи до тиші.

— Дай йому спробувати, Кабане. Якщо зіпсує — відпрацює. Якщо ні — матимеш зброю.

​Данило розпалив маленьке горно, яке він сам зібрав із каміння біля водоспаду. Він працював усю ніч. Ритмічний стукіт його маленького молотка нагадував йому про дім, про запах татового поту і тепла. Він не просто зварював метал — він вкладав у нього свою лють. Вранці тесак був цілим, а на лезі з’явився ледь помітний візерунок, схожий на кору дерев сіо.

​Відтоді Данило перестав бути просто прислужником. Він став Артизаном Зграї. Його руки завжди були в сажі, але тепер ніхто не смів підняти на нього руку без дозволу Ґорана.

​Справжнє бойове хрещення відбулося темної безмісячної ночі, коли туман з долини піднявся настільки високо, що приховав навіть верхівки дерев. Ґоран покликав Данила до своєї карти, розстеленої на старому пні.

​— Слухай уважно, малий. На південному тракті зупинився загін Легіону. Вони везуть «десятину» до Цитаделі Малахора. Харчі, вино і, що важливіше, скриню з чорною сіркою для облоги. Нам не під силу взяти їх у лоб — там занадто багато арбалетників. Нам потрібні очі всередині.

​Ґоран глянув на хлопця. Данило підріс, став жилавим і швидким, як молода куниця.

— Ти проберешся в табір. Твоє завдання — не красти золото. Твоє завдання — перерізати посторонки на возах і висипати в овес коням сон-траву, яку приготувала наша відьма Морра. Тінь піде з тобою.

​Данило кивнув. Його серце калатало, але не від страху, а від холодного збудження. Це був шанс. Його перший удар у відповідь.

​Вони з Тінню рухалися абсолютно безшумно. Срібний Драйг-кіт став ідеальним напарником: він відчував запах ворога за милю і подавав сигнал ледь чутним вібруванням хвоста. Коли вони наблизилися до табору легіонерів, Данило відчув той самий нудотний запах магії Пустки, який відчував у ніч загибелі свого села.

​Легіонери були самовпевненими. Вони вважали, що ніхто не наважиться напасти на загін Малахора. Данило бачив їхні чорні обладунки, що тьмяно виблискували в світлі багать. Вони сміялися, обговорюючи, скільки селищ ще спалять цього сезону.

​— Чекайте, — прошепотів Данило до Тіні, даючи знак звіру залишатися в тіні папороті.

​Він поповз по мокрій траві. Його темна туніка зливалася з землею. Він був невидимим. Він був ніким.

Ось перший віз. Данило дістав ніж — той самий, з руків’ям з оленячого рогу. Кілька точних рухів — і товсті шкіряні ремені перерізані так, що вони розваляться, як тільки віз рушить. Далі — конюшні. Коні легіонерів були злими, напівдикими істотами, але Данило знав підхід до тварин. Він розсипав порошок у ясла, намагаючись не дихати.

​Раптом з намету вийшов вартовий. Данило завмер, притиснувшись до колеса воза. Серце гупало в вухах, як ковальський молот. Легіонер підійшов зовсім близько, збираючись справити нужду. Данило бачив його очі — порожні, позбавлені жалю.

​«Убий його», — прошепотів голос усередині. Це не був голос батька. Це був голос помсти.

Але Данило стримався. Завдання було важливішим. Коли вартовий відвернувся, хлопчик тінню ковзнув назад у ліс.

​За годину, коли «Зграя Тіней» атакувала табір, почався хаос. Коні не могли встати, вози розвалювалися на ходу, перекриваючи шлях до втечі. Розбійники налетіли як вихор, забираючи все цінне і зникаючи в тумані раніше, ніж легіонери встигли вихопити мечі.

​Повернувшись до ущелини, Ґоран вперше поклав руку на плече Данила не для того, щоб перевірити його міцність, а на знак поваги.

— Ти впорався, вовченя. Ти приніс нам перемогу без зайвої крові.

​— Сьогодні — так, — відповів Данило, дивлячись на скрині зі здобиччю. — Але наступного разу я хочу, щоб їхня кров була на моїх руках.

​Ґоран лише похмуро посміхнувся. Він бачив, як дитина в Данилові помирає, поступаючись місцем чомусь значно небезпечнішому.

​Тієї ночі Данило сидів біля водоспаду, гладячи Тінь. Звір задоволено мурчав, але Данило відчував порожнечу. Він допомагав розбійникам. Він став частиною світу, де панує грабунок. Чи зробило це його ближчим до помсти? Так. Чи зробило це його ближчим до того ідеального світу, який він бачив у дитинстві? Ні.

​Він дістав свій амулет із синього обсидіану. Камінь здавався холодним і німим. Данило знав, що це лише початок. Попереду були роки тренувань, сотні таких завдань і поступове перетворення на того, кого боятимуться навіть тіні Малахора.

​— Я не забуду, — прошепотів він у гуркіт води. — Я просто вчуся їхньої мови. Щоб вони почули мене, коли прийде час.