Глава 4: Братство Знедолених

Пробудження було різким. Данило відчув не тепло сонячного променя, а холодну сталь, що торкнулася його горла. Срібний Драйг-кіт, якого він назвав Тінню, люто шипів, припавши до землі поруч із хлопчиком. Його шерсть стояла дибки, а в горлі клекотало низьке, загрозливе гарчання, але він не нападав — навколо було занадто багато ворогів.

​— Ти диви, яка дивовижа, — пролунав гучний, хрипкий голос. — Хлопчак-сирота і срібний дух лісу. За таку звірюку на невільничому ринку в Південних Портах дадуть стільки золота, що нам вистачить пити ель до кінця віку.

​Данило розплющив очі й завмер. Навколо галявини стояло шестеро чоловіків. Вони не були схожі на блискучих легіонерів Пустки. Їхній одяг був латаним-перелатаним, вкритим брудом і жиром. Хтось мав на собі обривки шкіряного обладунку, хтось — іржаву кольчугу. Їхні обличчя були поцятковані шрамами та немитими бородами, а очі світилися не магічним вогнем, а простою людською жадобою.

​Той, хто тримав ніж біля горла Данила, повільно прибрав зброю. Це був високий, жилавий чоловік із пов’язкою на лівому оці. Його вціліле око, сіре й холодне, як камінь у струмку, вивчало хлопчика з дивною цікавістю. Його звали Ґоран Сірий. На його поясі висіло два кривих мечі, а на руках були важкі залізні браслети — ознака того, що він колись був каторжником на рудниках.

​— Стій, Тінь, — прошепотів Данило, кладучи руку на загривок звіра. Тварина неохоче замовкла, але продовжувала стежити за кожним рухом розбійників.

​— Розумний малий, — засміявся інший бандит, кремезний чоловік із вибитим зубом, якого інші називали Кабаном. — Знає, коли треба прикусити язика. Ґоране, давай приріжемо малого, а кота заберемо. Навіщо нам зайвий рот?

​Ґоран не зводив погляду з Данила.

— Звідки ти, малий? З Іллінхолла? Ми бачили заграву вночі. Малахор пройшовся там вогняною косою.

​Данило відчув, як у грудях знову спалахує той самий вогонь, що й уночі. Він підвівся, незважаючи на те, що коліна тремтіли.

— Вони вбили моїх батьків, — сказав він, і його голос, попри юний вік, прозвучав надтріснуто й холодно. — Вони спалили мій дім.

​Розбійники перезирнулися. В їхньому середовищі смерть була звичною справою, але щось у погляді цього хлопчика змусило їх замовкнути. Це не був погляд жертви, яка благає про милосердя. Це був погляд вовченяти, яке вже бачило кров і не боїться її.

​— Помсти хочеш? — Ґоран усміхнувся, оголивши жовті зуби. — Помста — це дорога страва, хлопець. Щоб з’їсти її, треба мати сталеві зуби і шлунок, здатний перетравлювати цвяхи. А ти... ти зараз просто шматок м’яса, який не протримається в цих лісах і трьох днів. Навіть із цим котячим богом поруч.

​Він підійшов ближче і схопив Данила за підборіддя, змушуючи дивитися собі в очі.

— У нас немає жалю. Ми беремо те, що хочемо, і вбиваємо тих, хто стоїть на шляху. Але ми ненавидимо Малахора не менше за тебе. Його пси-легіонери полюють на нас, як на щурів.

​— Що ти пропонуєш? — запитав Данило, відштовхуючи руку розбійника.

​— Ти приєднаєшся до нас, — сказав Ґоран. — Будеш чистити наші казани, гострити наші ножі й нишпорити там, де дорослому не пролізти. Натомість ми не дамо тобі здохнути з голоду. І головне — я навчу тебе, як тримати справжню сталь. Я навчу тебе вбивати так, щоб ворог не встиг моргнути.

​— А Тінь? — Данило кивнув на срібного Драйг-кота.

​— Якщо він не відкусить мені голову, нехай лишається, — хмикнув Ґоран. — Такий звір приносить удачу. Але якщо він нападе на моїх людей — я здеру з нього шкуру. Зрозумів?

​Данило глянув на Тінь. Звір дивився на нього своїми бурштиновими очима, ніби чекаючи рішення. Хлопчик знав, що його батьки ніколи б не захотіли, щоб він став розбійником. Його батько Валлан був чесним ковалем, а мати Елара — доброю травницею. Вони вчили його справедливості.

​Але справедливість померла разом з ними в полум’ї Іллінхолла. Тепер у світі панувала лише сила. А сила була тут — у цих брудних чоловіків зі зброєю. Якщо він хотів дістатися до Темного Лорда, йому потрібно було навчитися бути жорстоким. Йому потрібно було стати кимось іншим.

​— Я згоден, — чітко сказав Данило.

​Кабан розреготався і ляснув хлопчика по плечу так, що той ледь не впав.

— Ласкаво просимо до «Зграї Тіней», малий. Ти тільки що продав душу дияволу, але, принаймні, сьогодні ти вечерятимеш гарячим.

​Табір розбійників був захований у глибокій ущелині, вхід до якої закривали каскади водоспаду. Це було похмуре місце, де запах вогкості змішувався з ароматом дешевого тютюну та смаженого м’яса. Данилу відразу дали роботу: він мав розібрати купу іржавих мечів і кинжалів, які бандити відібрали у мандрівників.

​Працюючи, Данило відчував на собі погляди. Деякі розбійники дивилися на нього з огидою, інші — з байдужістю. Але Ґоран спостерігав за ним інакше. Він бачив, як спритно пальці хлопчика поводяться з металом — спадок батька-коваля не зник.

​Увечері, сидячи біля вогню, Данило ділив свій шматок жорсткої в’яленої оленини з Тінню. Срібний кіт лежав біля його ніг, але його вуха постійно рухалися, ловлячи кожен шурхіт.

​— Ти зробив вибір, хлопче, — прошепотів Ґоран, підсівши поруч. Він кинув Данилу справжній ніж — короткий, гострий, зі зручним руків’ям з оленячого рогу. — Тепер ти не Данило з Іллінхолла. Ти — ніхто. І це твоя найбільша перевага. Бо ніхто не бачить загрози в тому, хто не має імені.

​Данило стиснув ніж у руці. Метал був холодним, але серце хлопчика палало. Він знав, що цей шлях змінить його назавжди. Він знав, що, ставши розбійником, він може ніколи не стати тим королем, про якого мріяли старі легенди. Але в цю мить йому було байдуже.

​Він дивився у вогонь і бачив там обличчя Темного Лорда Малахора.

— Я навчуся, — прошепотів він сам собі. — Я навчуся всього, що ви знаєте. А потім я прийду за ним.

​Цієї ночі Данило вперше заснув не як дитина, що втратила дім, а як майбутній мисливець, що знайшов свою зграю. Довгий шлях помсти почався в темряві розбійницької ущелини.