Глава 3: Крижаний подих заліза

Ніч у лісі Аетерни не була схожа на ті затишні сутінки, до яких Данило звик удома. Раніше ліс здавався йому добрим велетнем, що шепотів казки листям дерев сіо. Тепер же він став ворожою територією. Кожен хрускіт гілки під ногою здавався кроком легіонера, кожна тінь від папороті — чорним мечем, що занесений над головою.

​Данило йшов уже кілька годин, ховаючись у гущавині. Його ноги, взуті у легкі замшеві капці, збилися в кров, а сорочка була розірвана колючими кущами глоду. Шлунок болісно стискався від голоду, але страх був сильнішим. Він усе ще чув у вухах гуркіт пожежі та останній крик матері. Щоразу, коли він заплющував очі, він бачив обличчя батька, залисте темною кров’ю.

​— Не плач... не можна плакати... — шепотів він собі під ніс, розтираючи брудні сльози по щоках. — Тато казав, що криця не плаче.

​Раптом тишу лісу прорізав звук, від якого волосся на потилиці хлопчика стало дибом. Це не було виття вовка чи крик нічної птахи. Це був високий, тонкий і неймовірно болісний стогін. Він повторювався ритмічно, згасаючи і знову набираючи сили.

​Данило завмер. Першим його поривом було кинутися в інший бік, втекти якомога далі від цього невідомого жаху. Серце калатало в ребрах, як спійманий горобець. Але в цьому звуці було щось таке, що змусило його зупинитися. Це не був голос мисливця. Це був голос здобичі. Голос того, хто помирає на самоті.

​Хлопчик міцно стиснув свій дерев’яний ніж — єдину зброю, що в нього залишилася. Він знав, що це лише іграшка, але дерево, виточене рукою коваля, давало йому хоч якусь ілюзію сили. Повільно, крок за кроком, він почав пробиратися крізь хащі в бік звуку.

​На невеликій галявині, залитій холодним світлом двох місяців Аетерни, він побачив його. Це був Срібногривий Драйг-кіт — рідкісна і легендарна істота, про яку Данило чув лише в піснях мандрівних поетів. Тварина була розміром з великого пса, з густим хутром, що мерехтіло сріблом, і довгим гнучким хвостом. Її лапи закінчувалися міцними пазурами, а на спині виднілися маленькі, ще не розвинені шкірясті крила.

​Але зараз велична істота була безпорадною. Її задня лапа потрапила у важкий, іржавий капкан із чорного заліза. Це був «Зуб Пустки» — підступна пастка легіонерів, створена не для полювання, а для каліцтва. Чорне залізо капкана повільно висмоктувало життя з усього, чого торкалося, залишаючи навколо рани темні вени отрути.

​Драйг-кіт побачив Данила. Його очі, великі й бурштинові, спочатку спалахнули диким вогнем і люттю. Він оскалив ікла і видав слабке, але загрозливе шипіння.

​— Тихо... тихо, — прошепотів Данило, зупинившись за три кроки. — Я не скривджу тебе. Я такий самий, як ти... у мене теж нікого не залишилося.

​Хлопчик бачив, як тремтить срібне хутро істоти. Від капкана йшов важкий запах гнилі та магії Малахора. Данило знав: якщо він підійде ближче, поранена тварина може розірвати його одним рухом здорової лапи. Страх кричав йому: «Біжи! Рятуйся сам!». Але Данило бачив у очах істоти не звіра, а той самий жах, який відчував він сам, коли горів Іллінхолл.

​Він опустився на коліна і почав повільно підповзати ближче.

— Дивись, у мене немає заліза, — він відклав свій дерев’яний ніж убік, показуючи порожні долоні. — Я просто хочу допомогти.

​Драйг-кіт завмер. Його вуха притиснулися до голови, але він перестав шипіти. Здавалося, магічна істота відчула тепло, що виходило від обсидіанового амулета на шиї хлопчика.

​Данило торкнувся холодного металу капкана. Його пальці відразу оніміли — чорне залізо було холодним, як лід могили. Щоб відкрити таку пастку, потрібна була сила дорослого чоловіка.

​— Тату, допоможи мені... — прошепотів Данило, згадуючи, як батько натискав на важелі в кузні.

​Він знайшов довгу міцну гілку дуба і вставив її між зубцями пастки. Хлопчик навалився всією своєю вагою. Його обличчя почервоніло від напруги, вени на шиї здулися. Плече боліло так, ніби його вивертали, але він не відпускав.

​— Ну ж бо! — прохрипів він.

​Залізо заскреготало, піддаючись. Драйг-кіт відчув полегшення і, замість того, щоб напасти, почав допомагати, намагаючись витягнути лапу. Раптом гілка тріснула. Данило в останній момент встиг підставити свій лікоть, щоб пастка не захлопнулася знову на кістці тварини. Гострий шип капкана розірвав шкіру на передпліччі хлопчика, і його кров — тепла, жива — крапнула на чорний метал.

​Від дотику крові Данила капкан здригнувся, ніби від опіку, і розімкнувся на секунду довше, ніж мав би. Цього вистачило. Срібна істота вирвала закривавлену лапу.

​Данило впав на траву, тримаючись за поранену руку. Він був виснажений, наляканий і поранений. Він чекав, що звір просто втече або закінчить його страждання.

​Але Драйг-кіт не пішов. Кульгаючи, він підійшов до хлопчика. Данило заплющив очі, готуючись до удару. Замість цього він відчув на своїй рані щось тепле і шорстке. Істота почала зализувати його поріз. Дивне поколювання пройшло по руці Данила — біль почав вщухати, а чорнота, що почала поширюватися від капкана, зникла.

​Коли Данило відкрив очі, істота сиділа поруч, дивлячись на нього з якоюсь майже людською вдячністю. У світлі місяців срібна шерсть тварини здавалася обладунком.

​— Тепер ми двоє... — сказав Данило, торкаючись м’якого вуха звіра. Його голос став твердішим. — Ти — Тінь. Будеш моєю Тінню.

​Тієї ночі Данило не просто врятував рідкісну тварину. Він переміг свій перший страх. Він зрозумів, що навіть коли в тебе відібрали все, у тебе залишається сила допомагати іншим. І ця сила була небезпечнішою для Темного Лорда, ніж будь-яка сталь.

​Хлопчик і срібний Драйг-кіт заснули на галявині, гріючи один одного. Вперше за довгий час Данилові не снилися пожежі. Йому снилася дорога, яка вела далеко за межі Скляних піків — дорога, в кінці якої на нього чекав той, хто зруйнував його життя.