Глава 2: Попіл Аетерни

Того вечора захід сонця був незвично червоним, ніби саме небо стікало кров’ю на гострі шпилі Скляних піків. Птахи, які ще вранці весело щебетали, раптово замовкли. Навіть вітер, що зазвичай грався листям дерев сіо, вщух, залишивши по собі важку, липку тишу.

​Данило сидів на порозі майстерні, крутячи в руках дерев’яний ніж. Передчуття, що виникло вранці після знахідки пера лунного яструба, тепер розрослося в грудях холодним комом. Він побачив батька: Валлан стояв посеред двору, стискаючи свій найважчий ковальський молот. Його очі були прикуті до горизонту, де дорога, що вела до селища, губилася в густих сутінках.

​— Мамо, чому тато так дивиться? — тихо запитував Данило, коли Елара вийшла з дому.

Вона не відповіла. Її обличчя, зазвичай таке спокійне й лагідне, зараз було блідим, як полотно. Вона міцно стиснула плечі сина, і Данило відчув, як тремтять її пальці.

​Першим вони почули звук. Це не був тупіт звичайних коней. Це був ритмічний, металевий гуркіт, від якого здригалася сама земля. А потім з туману з’явилися вони — Легіонери Пустки.

​Вершники на чорних, вкритих шипами звірах, чиї очі світилися гнильним зеленим вогнем. Їхні обладунки були викувані з похмурого заліза, яке не відбивало світла, а ніби поглинало його. На чолі загону їхав офіцер у шоломі, що нагадував череп дракона.

​— Жителі Іллінхолла! — голос офіцера прозвучав, як скрегіт металу по каменю. — Ім’ям Темного Лорда Малахора, віддайте те, що належить йому за правом крові. Або цей день стане вашим останнім.

​Старійшина Еймон вийшов наперед, спираючись на свій посох.

— Ми нічого не винні вашому господарю, — твердо сказав він. — Ми — вільні люди долини Оріс. Повертайтеся в тінь, з якої прийшли.

​Відповіддю став свист арбалетного болта. Еймон впав, не встигнувши навіть скрикнути. І в ту ж мить селище вибухнуло криками.

​— Даниле, в дім! Сховайся в погребі! — крикнув Валлан, кидаючись вперед.

Але Данило не міг поворухнутися. Він бачив, як селяни — пастухи, мельники, теслярі — хапалися за коси, вила та сокири. Вони не були воїнами, але вони захищали свій дім.

​Валлан був подібний до розлюченого ведмедя. Своїм величезним молотом він одним ударом збивав вершників з їхніх потворних коней. Його крик перекривав шум битви, даючи надію іншим. Поруч із ним стояла Елара. В її руках не було зброї, але коли вона вигукувала слова на стародавній мові, навколо неї спалахували яскраві вогні, засліплюючи ворогів і даючи селянам шанс на удар.

​— Паліть усе! — скомандував офіцер.

У повітря злетіли смолоскипи, вкриті чорною магією. Дахи будинків, вплетених у дерева сіо, спалахнули миттєво. Срібляста кора дерев, яка давала прохолоду і захист віками, тепер горіла сліпучим блакитним полум’ям. Повітря наповнилося не ароматом квітів, а солодкуватим і нудотним запахом смерті та гару.

​Данило бачив, як будинок Ілари охопило полум’я. Він хотів бігти туди, кричати її ім’я, але мати схопила його за руку і потягнула до густих заростей за їхнім двором.

​— Слухай мене, Даниле! — Елара опустилася перед ним на коліна, ігноруючи хаос навколо. — Ти маєш бігти. У ліс, через Чорний струмок. Там тебе не знайдуть.

— Я не покину вас! — ридав хлопчик, чіпляючись за її закривавлену сорочку.

— Твій амулет... — вона торкнулася синього обсидіану на його шиї. — Ніколи не знімай його. Він — твій захист. Твій батько і я... ми завжди будемо в твоєму серці. Біжи!

​Вона штовхнула його в темряву кущів саме в ту мить, коли троє легіонерів оточили їхній двір. Валлан, уже поранений у плече та бік, продовжував битися. Його молот був залитий темною кров’ю ворогів.

​— Валлане! — крикнула Елара, кидаючись до чоловіка.

Вони стали спина до спини посеред палаючого двору. Це була картина, яку Данило запам’ятав на все життя: його батьки, оточені стіною вогню та заліза, тримаються за руки в останньому танці зі смертю.

​Він бачив, як офіцер у шоломі-черепі повільно наблизив коня. Його довгий чорний меч спалахнув темним полум’ям. Один блискавичний удар — і Валлан впав на коліна, все ще тримаючи руку дружини. Наступний помах меча обірвав крик Елари.

​Данило затиснув рота руками, щоб не закричати. Його світ помер у цю секунду. Не було більше сміху матері, не було повчань батька. Був лише вогонь, що пожирав срібні дерева, і холодний сміх загарбників.

​Хлопчик розвернувся і побіг. Він біг, не бачачи дороги через сльози, гілки дряпали його обличчя, а легені горіли від диму. Позаду нього Іллінхолл перетворився на величезне багаття. Крики селян ставали все тихішими, поки не зникли зовсім, замінені лише тріском палаючої деревини.

​Він зупинився лише біля Чорного струмка, впавши в холодну воду. Його тремтячі руки стиснули обсидіановий амулет. Синій камінь раптом пульсував слабким, холодним світлом, ніби відповідаючи на його біль.

​Данило підняв очі на небо. Скляні піки більше не блищали — вони здавалися зубами величезного звіра, що проковтнув його життя. У його маленькому серці, де ще вранці панувала безтурботність, тепер народилося щось нове. Тепле, як вогонь коваля, але гостре, як сталевий меч.

​— Я повернуся, — прошепотів він, і його голос більше не нагадував дитячий. — Я знайду вас усіх. Кожного.

​Цієї ночі в лісах Аетерни зник маленький хлопчик Данило. І цієї ж ночі народилася людина, чиє ім'я стане прокляттям для Темного Лорда.