Глава 1: Смарагдові тіні Аетерни

Сонце над долиною Оріс не просто сходило — воно розливалося рідким золотом по верхівках "Скляних піків", змушуючи далекі льодовики виблискувати всіма відтінками фіалкового. Дев’ятирічний Данило стояв на виступі скелі, яку місцеві називали "Пальцем Неба", і спостерігав, як ранковий туман повільно відповзає від селища Іллінхолл.

​Данило був хлопчиком, чия зовнішність ніби ввібрала в себе барви самої долини. Його очі мали незвичний для цих місць колір — глибокий махагоні з золотистими цятками навколо зіниць, які спалахували, коли він чомусь дивувався. Густе волосся кольору випаленої сонцем трави завжди було скуйовджене вітром, а на щоках і переніссі розсипалися темні веснянки, схожі на крихти дорогоцінних спецій. Він був одягнений у туніку з грубої вовни кольору небіленого полотна та зручні замшеві штани, підбиті м’яким хутром гірського зайця. На його шиї на простому шкіряному шнурку висів амулет — шматочок синього обсидіану, який, за словами батька, приносив удачу мандрівникам.

​Селище Іллінхолл було дивовижним місцем. Будинки тут будували не просто на землі, а вплітали їх у коріння велетенських дерев сіо, чия кора сріблилася під сонячними променями. Стіни осель були витесані з білого вапняку, а дахи вкриті лускою гірського сланцю, що мінився синім та зеленим. Між будинками простягалися підвісні містки з лози, якими спритно бігали діти, а дорослі поважно переносили кошики з плодами.

​Повітря в долині було настільки чистим, що здавалося солодким на смак. Воно пахло естерною — магічною квіткою, що розпускалася лише на світанку, виділяючи тонкий аромат меду та озону. У цьому світі не було звичних нам коней; замість них пасовищами бродили лагідні граци — довгошиї істоти з шовковистою шерстю та великими вологими очима.

​— Даниле! Синку, спускайся, поки залізо не охололо! — прогримів голос, що змусив птахів злетіти з сусідніх гілок.

​Це був Валлан, батько Данила. Він не був просто ковалем — він був Артизаном, людиною, яка вміла "чути" метал. Валлан був кремезним, як столітній дуб, із могутніми руками, вкритими темною патиною від років роботи біля горна. Його обличчя, посічене дрібними зморшками біля очей, завжди здавалося суворим, але в погляді ховалася безмежна любов до сина. Коли Валлан працював, він співав низьким басом стародавні пісні на мові, яку вже мало хто пам’ятав — мові гірських духів.

​Сьогодні він дозволив Данилу роздмухувати міхи.

— Дивись на полум’я, — сказав Валлан, витираючи піт із чола шкіряним фартухом. — Якщо воно біле — метал злиться, якщо блакитне — він готовий до розмови. Ніколи не бий сталь, коли вона не хоче бути викованою. Це як з людьми, Даниле: силуванням можна зламати, але тільки терпінням можна створити шедевр.

​Хлопчик слухав, затамувавши подих. Для нього батько був найсильнішою людиною в Аетерні, справжнім титаном, що приборкував стихії.

​Усередині їхнього будинку, вбудованого в вигин кореня, панувала прохолода й аромат сушених трав. Елара, мати Данила, саме розставляла на столі керамічні кубки з молоком граци. Вона була втіленням грації, з довгим волоссям кольору нічного неба, яке вона заплітала в складну косу, прикрашену дрібними річковими перлинами.

​Елара була Травницею. Вона знала, яка пелюстка зупиняє кров, а який корінь може навіяти солодкі сни. Її руки завжди були злегка пофарбовані соком рослин, а на поясі висів набір маленьких срібних ножиць та мішечків.

​— Снідай швидше, маленьке сонечко, — посміхнулася вона, і від цієї посмішки в кімнаті ніби стало світліше. — Старійшина Еймон сьогодні збирає дітей біля Шепочучого фонтану. Кажуть, він привіз сувої з далекої Цитаделі.

​Закінчивши сніданок, Данило вибіг на вулицю. Його чекала Ілара — дівчинка з сусідньої оселі, яка була його нерозлучною тінню. Ілара була тонкою і швидкою, як лісова куниця. Її шкіра мала оливковий відтінок, а очі були яскраво-блакитними, що створювало вражаючий контраст. Вона носила сукню з грубого шовку, пофарбовану соком лісових ягід у темно-червоний колір.

​Вони побігли до річки Азур, чиї води були настільки прозорими, що здавалося, риби плавають у самому повітрі.

— Дивись, що я знайшла, Даниле! — Ілара розкрила долоні. Там лежало перо лунного яструба — рідкісної птахи, що з’являється лише перед великими змінами. Перо переливалося сріблом і злегка вібрувало від дотику вітру.

​Данило торкнувся його кінчиком пальця. Ледь відчутний електричний розряд пробіг його рукою, змусивши серце стиснутися від незрозумілого передчуття.

— Воно тепле... — прошепотів він.

​Цей день здавався ідеальним. У повітрі лунав сміх, десь удалині перегукувалися пастухи, а запах свіжоспеченого хліба змішувався з ароматом хвої. Це була епоха безтурботності, коли найбільшим страхом було запізнитися на вечерю, а світ здавався книгою з красивими картинками, яку ще тільки належало прочитати.

​Данило підняв голову до неба. Там, у безмежній блакиті, повільно кружляв лунний яструб, спостерігаючи за маленьким селищем, яке ще не знало, що тіні вже почали видовжуватися, а великий світ за межами Оріс вже готував для хлопчика випробування, до яких неможливо бути готовим у дев’ять років.

​Але поки що... поки що сонце гріло його плечі, поруч була вірна подруга, а вдома чекали люблячі батьки. Це була мить чистого щастя, закарбована в часі, як іскра в обсидіані на його шиї.