Я не можу зробити цей крок. Стою, збираю рештки хоробрості і роздивляюся старовинний особняк, тихий і темний. Переводжу погляд на масивні ковані ворота. На рівні очей — восьмикінцева зірка у квітах і завитках. Замаскований знак упорядковання хаосу.
Бруківка за воротами поросла травою, всипана пожовтілим листям. Йому вдається вигнати тінь ялин з долу у темні віти, і навіть гостро направити вгору в той час, коли інші дерева простягають гілля-руки, ніби шукають, кличуть Всевишнього, щоб не залишав видатного вченого-відлюдника, який тут усамітнився.
Каркає ворона. Мені слід поквапитися: скоро зовсім стемніє.
З зусиллям відчиняю ворота (я давно знаю, як це зробити, куди натиснути й скільки повернути). Ворота скрегочуть, черкаючи камінь, я протискаюся разом з валізкою й парасолею і йду в цілковитій тиші до похмурого, увитого плющем будинку з каменю.
Пахне терпкістю опалого листя і осіннім димком. Знову каркає ворона. В будинку не світиться ні одне вікно, лише численні фронтони й гостроверхі вежі пнуться зухвало у небо. Найвища вежа з годинником. Незабаром шоста.
Чи ждуть мене у тому домі?
На першому поверсі в ряді вікон з'являється світло.
Вхідні двері відчиняються, але ніхто не зустрічає. Заходжу, знімаю каптур. У холі витає дух давнини, яблук і трішки запаху лабораторії магістра. Темне дерево гвинтових сходів потріскалося, дорогий килим на долівці вже не такий чистий, як раніше.
— Марк… Марго, — чую збоку. — Я знав, що ти повернешся.
Боюся повернути голову.
— Звісно. Я казала, що прийду. — Твоє волосся відросло, — мене гладять по голові. Цей дотик розчулює до сліз. Я не витримую, повертаюся разом з тією відкритою щирістю, простотою і любов'ю, які він колись відштовхував і заперечував.
Натикаюся на захоплення. Ні сліду від колишнього несприйняття.
Так, сьогодні я посміла прийти сюди в платті, а не в одязі юнака. Колишній зеленоокий учень з довгим русявим чубком, той, що мав неабиякі здібності, що розумів з пів слова, ловив кожен жест, той, такий схожий на свого учителя — виявився дівчиною! І ще й досі — закоханою!
Погляд блукає по моєму обличчю, ніби вивчає, ніби не бачив ніколи.
Магістр, як завжди, в чорному.
Як завжди, красивий. Молодість минає, навколо глибоких сірих очей зморшки і темні кола.
— Я… сумував за тобою.
— Вірю, — кажу замість очікуваного "я теж".
Він дивується і констатує:
— Ти змінилася.
— А ви так і не винайшли філософський камінь.
На його обличчі — тінь відчаю й гіркоти. А потім нова тінь — надії. І від цієї тіні ноги зрадливо підкошуються. Я ставлю валізу на долівку.
— Я принесла вам лист від старого друга, — перемикаюся на інше і протягую пакунок. Він хапає його разом з моїми пальцями, але дивиться в очі, не бачить ні того пакунка, ні моїх рук. Ні перснів на них.
***
— Він забуває їсти, пити. Все щось пише, думає, рахує чи ставить свої експерименти, — жалілася тихою скоромовкою Іоланта.
Знаю, бачу. Він ще більше схуднув.
Старенька економка, єдина, хто з ним залишився, щиро зраділа моїй появі. Вона досі неперевершено готує.
Магістр відкоркував пляшку вина, його очі сяяли яскравіше свічок.
— За чудовий вечір! — сказав тост.
Так… вечір чудовий. І вечеря, і візерунки на фарфорі родового сервізу, і комбінація зірок на небі. Особливо комбінація зірок. Тому я і появилася сьогодні. Ми разом розрахували, коли настане цей день. Вірніше, не цей, інший. Коли може народитися велика людина, людина епохи.
— А якщо відняти дев'ять календарних місяців й додати сім днів, дізнаємося час її зачаття, — сказав тоді магістр буденним тоном і засміявся, бо його вірний асистент зашарівся...
За вікном зірвався вітер. Моя кімната видалася малою і тісною. Тоді, коли я тут жила, вважала її хоромами. Але зараз я зовсім інша. Я підібрала нічну сорочку навмисне з глибоким вирізом, так, щоб оголити ключиці; сорочка з тонкого білого шовку, гаптована мереживом, зрошена парфумами, які тонко і приємно впліталися в сирість холодної кімнати.
Ніч окутала будинок довгою тишею. Її систематично порушувало биття годинника, але це не рятувало від тягучої темряви. Я намагалася не спати, запалювала свічку за свічкою й чекала на його кроки.
Але не дочекалася, заснула і пропустила цей момент. Прокинулася від тріскоту полум'я свічок, запаху воску і шепоту. Полум'я гойдалося, колихало чорні тіні; магістр сидів край ліжка, ховаючи руки. Я дивилася на нього з-під вій і вдавала, що сплю.
— Яка ти ніжна, Марго, — шепотів божевільно. — Яка жорстока! Думки про тебе зайняли територію, відведену науці, алхімії. Як ти сміла мене покохати? Зізнатися? Викликати взаємність? Як ти сміла прийти до мене такою красивою — і такою …вразливою? Ти мусиш за це заплатити.
…Моєї шиї торкнувся ніж!
То ось що він вибрав! У другій руці — флакон з відкидним корком. Для останнього компонента. Я знала, що саме потрібно для ритуалу. Це я вирвала і спалила той листок!
Я розплющила очі. Все ще не вірила в те, що відбувається, але вже тамувала подих, невідривно стежачи, як за терезами, за виразом його очей.
Що переважить? Цінність людського життя чи амбіції ученого?
Він мав вибір: убити мене, або мрію свого життя.
Миттєвий холод в сірому погляді дав знати: мене. Я спробувала тильним боком долоні відвести його руку. Мій супротив по силі міг би зрівнятися хіба що з ударом крила метелика, але магістр смикнувся. Щоб замахнутися і… застигнути.
Ніж, кисть, що його тримала, налилися сріблом. Срібні прожилки, виблискуючи в сяйві свічок, креслили нові трикутники й трапеції, які повільно заливалися суцільним сріблом. Просто по чорній сорочці.
— Малий магістеріум! — вигукнув магістр. — Ти його створила!
— Так, для нього не потрібен нічий останній подих, — я підвелася, відібрала з іншої руки флакон і торкнулася її каменем персня. — І діє він не лише на метали.
Друга його кисть також стала срібною.
По моїх щоках покотилися сльози.
— Я не хотіла цього! — я стукнула кулаками по ковдрі і зірвалася в крик. — Це не мій, це ваш вибір! Я вам його надала, а ви! Ваш дім занепадає, сад дичавіє. А його ж можна відновити! Тут могли б тупотіти дитячі ніжки, у вас міг би народитися хлопчик, ще красивіший, розумніший за вас! Ви ж вибрали осквернити цей дім убивством! Ваша мрія — жити вічно, вдихнути життя, — я витерла мокрі щоки, — вдихнути життя — в неживий предмет…
Від дверей почулося схлипування: там стояла стара економка.
— …використовуючи смерть, як інстумент. А ви могли б зробити це інакше, як усі, могли використати кохання, і той останній подих закоханої незайманої міг би бути не з болем — з насолодою, а інструментом було б — щастя! Той його момент, який люди називають "маленька смерть"!
Магістр не міг нічого відповісти. Він дихав рідше і важче, від страждання, що читала в його очах, по спині бігли мурашки, але я вела далі:
— Я пам'ятаю хід ваших думок. Що, мовляв, значить одне життя, якщо можна винайти панацею від усіх хвороб, еліксир довголіття?!
Дихання магістра зовсім уповільнилося.
Я піднесла до його уст флакон для останнього компонента.
— Тепер на кону ваше власне життя. Чи варте воно грандіозного відкриття?
— Ні… — видихнув він.
Востаннє.
Я закоркувала флакон і опустила руки.
Іоланта плакала, я плакала. Не за його смертю я прийшла.
Я хотіла убити кохання, пристрасть, яка заважала мені жити, упорядкувати свій хаос почуттів. Вбила, упорядкувала. Бо кохати такого, як магістр, — неможливо, яким би красенем не був.
Я погладила його по сріблі рукава. Торкнулася перснем ще раз: активувала зворотну дію. Срібні прожилки, що добиралися до обличчя, відступили.
— Він житиме, Іоланто, не ридайте, — сказала втомлено і заходилася одягатися. Я вперше відчула холод. І серце ніби заледеніло, розум став холодним. Потрібно спакувати валізу — я ще встигну на поштовий диліжанс. І не забути парасолю. А магістра — покласти на моє ліжко.
Іоланта допомогла це зробити, вкрила.
— Одужуватиме він повільно, — я застібала ґудзики дорожнього плаття. — По собі знаю, моя рука також була срібною. Деякий час він буде не в собі.
Я поглянула на флакон з останнім подихом.
"А може, й не деякий".
— На столі — лист, запрошення повернутися в академію наук. Відпишіть. Я також повідомлю, що наразі магістр хворий.