Розділ тринадцятий

Дніпровський повернувся до офісу по обіді. Помічники були зайняті роботою: Ярослава за столом переглядала якісь документи, а Льонько сидів на місці шефа, крутив в руках підкову і щось читав на моніторі ПК. З радіоприймачу лунала приємна музика у стилі нью-ейдж.

Дніпровський зняв верхній одяг, сховав його до шафи. Він робив те повільно, навіть мляво, проте досвідчене око Льонька зауважило, що шеф виглядає ніби мисливець, котрий узяв слід дичини. Очі детектива блищали, щоки порожевіли, на вустах майоріла благенька усмішка.

Льонько закрив документ, поклав на стіл підкову і підвівся, вступаючи шефу його місце. А сам завмер біля стіни, готуючись почути сенсаційну новину. Ярослава теж відреагувала на появу шефа: полишила читанку, запитально поглянула на Дніпровського. Той сів на своє місце, перевів подих, якусь мить роздумував, ніби пригадував події дня, що вже минув. А тоді обвів підлеглих хитрим поглядом, зробивши майже мхатівську павзу.

– Ярославо, питання на засипку: якби, наприклад, твоя дитина хотіла досягти якихось значних висот і від тебе самої залежало – досягне твоє дитя того чи ні, – що б ти зробила?

– Та усе! – Не думаючи, відповіла дівчина. – Геть усе, що у моїх силах.

– Льонько, а ти? – Дніпровський поглянув на помічника, що стояв з іншого боку.

– Хіба я рудий? Так само.

Дніпровський схвально похитав головою і знову запитав:

– А якби заради цього потрібно було здійснити злочин?

– Я – ні. В жоднім разі. – Ярослава застережливо звела обидві руки. – Хіба що, якби треба було мою дитину захистити.

– Я теж – пас. – Луною озвався Льонько і поглянув на дівчину.

– Але ж ваша дитина – уявімо собі так – хоче реалізувати свою мрію. Дуже хоче. – Наполягав Дніпровський, намагаючись розкрутити лише одному йому відому логічну нитку розмови.

– Ну, то й хай реалізовує. – Мовила, ніби відрізала дівчина. – Я допоможу чим зможу. Але ніколи на злочин заради цього не піду.

– Згода. Цілком. – Льонько схвально схитнув головою, підтримуючи юну колегу.

Дніпровський узяв зі столу підкову і заходився крутити її у руках, ніби робив масаж зап’ястків. Він роздумував, ніби намагався упіймати себе на похибці або ж ще раз аналізував усе, що знав.

– Отже, підсумуємо: щоби здійснити злочин, заради того аби ваша дитина досягла мети, треба мати не лише душевні сили, а й бути позбавленим певних моральних обмежень.

– Що ви хочете цим сказати? – Ярослава запитально поглядала на шефа.

– Я знайшов свідка, який бачив, як незадовго до фатального пострілу Ткаченко помінявся зброєю з Михайлютою.

– Максим Ткаченко?! – вражено вигукнула дівчина.

– Ні, його батько. – Пояснив Дніпровський.

– Справді?

– Принаймні, свідок стверджує, що Ткаченко-старший брав до рук револьвер Жовтенка, а повернув йому нібито свій.

– Вау! – Ярослава не могла стримати власних емоцій.

– Ось так, дівчинко, буває. – Усміхнувся Дніпровський і постукав підковою по столі.

– Але чому тоді Жовтенко не зізнався, що він мінявся з кимось зброєю? – Слушно поцікавилась асистентка.

Дніпровський знизав плечима, роздумуючи над можливими версіями.

– Він міг не помітити підміни зброї, або не надати цьому уваги. А потім сталося вбивство, у всіх був шок, потрясіння, розгубленість і ця деталь могла просто елементарно випасти із пам’яті. Тим більше, що підозра одразу впала на піротехніка і його арештували.

– І що тепер? – Ярослава виглядала дещо розгубленою після таких новин.

– А тепер ми мусимо побалакати з обома фігурантами цього епізоду. Насамперед – з головним каскадером кіностудії. По ньому буде одразу видно – бреше він чи ні?

– Але який сенс йому вбивати Михайлюту? – Ярослава ніяк не могла збагнути напрямок думок свого керівника.

– Син. – Просто пояснив Дніпровський.

– Син? – перепитала Ярослава.

– Син? – луною озвався Льонько.

– Так. Син. – Віталій важко зітхнув і відкинувся на спинку крісла. – Ткаченко-молодший мріє стати олімпійським чемпіоном. Хіба ти мене в цьому не переконувала?

– А! Ну так.

– Отже, якщо батько любить свого сина, то цілком міг вдатися до такого кроку.

– А навіщо все так ускладнювати? – Спохопилась Ярослава, яка все ще ніяк не могла погодитися з такою неймовірною версією вбивства. – Хіба не простіше перерізати гальмівний шланг в авто?

– От ми це і спробуємо разом з тобою з’ясувати. – Підхопив її думку Дніпровський. – Ти зараз розшукаєш Кирила Жовтенка і детально розпитаєш його про той самий день. Мені важливо – чи пам’ятає він, як Ткаченко брав у нього револьвер? Чи пам’ятає, хто саме його тоді гукнув і про що саме запитав? Ну, а я відвідаю Дениса Івановича. Домовились?

Ярославу не потрібно було просити двічі – вона, ніби та фурія, одразу знялася і полетіла шукати Кирила Жовтенка. Дівчині і самій кортіло дізнатися, чи добре пам’ятає каскадер саме той день? Чи усі епізоди відклалися у його пам’яті? Нова версія неабияк захопила юну асистентку приватного детектива і вона цілком віддалася роботі.