Розділ дванадцятий

Наступний день виявився для Дніпровського вельми напруженим. Льоня встиг добре попрацювати зі свідками, тож нині у його шефа були аудіо-записи усіх розмов та тексти деяких міркувань. Віталій сидів за столом і особисто опрацьовував усю отриману інформацію, тобто переслуховував записи розмов з родичами самовбивць. Перед ним на столі були розкладені картки з іменами загиблих та їхніх вбивць. Задля зручності Віталій розклав їх парами. Лише одна із карток була порожньою – на ній не було жодного імені. Дніпровський відсунув парні картки убік, а непарні підсунув до себе ближче. Його погляд просто свердлив чистий аркуш. Віталій раптом вимкнув диктофон, узяв зі столу підкову і відкинувся на спинку крісла. Він довго роздумував над питанням, яке його турбувало, навіть почав крутити у руках шматок кованого заліза. Зрештою зітхнув, поклав підкову на стіл, натомість узяв маркер і написав на картці велику букву «Л». А поряд поставив знак запитання. Потім повернувся обличчям до вікна і задумливо поглянув на вулицю.

Думки, які заволоділи розумом детектива, були невтішні і сумні. Навіть у жахливих снах Дніпровський не міг собі уявити, що, зв’язавшись із такою шикарною жінкою, якою була Люба Чаус, він буде змушений підозрювати її у злочині. Ще коли вона його найняла, аби послідкувати за своїм чоловіком, вже тоді Віталій тихо страждав. І було з чого: мати таку жінку поряд – то була нездійснена мрія чоловіка. Іноді Дніпровський невдоволено запитував себе: «І чому я не пихатий заможний депутат, а звичайний приватний детектив? Що я можу запропонувати такій жінці? Що можу їй дати? Зі своїми куцими заробітками я не спроможний ані утримувати її, ані задовольняти усі її матеріальні забаганки». І ось тепер, отримавши Любу як подарок Господа – з її неймовірним тілом, надзвичайним голосом та дещо шаленою вдачею, – Дніпровський раптом відчув, що цей же самий Господь може її у нього забрати. «За які гріхи, Господи? – прошепотів чоловік, вдивляючись у місто, по той бік шибки. – Хіба можна забирати назад подарунки? Де таке є?»

Дніпровський скрушно зітхнув і узяв зі столу телефон, неквапом набрав номер і приклав слухавку до вуха.

– Алло, Воронов, це Дніпровський. – Мовив, ледве урвалися звуки виклику.

– Привіт! Слухаю тебе. – Здавалось, що мент на тому кінці дроту лише чекав цієї миті.

– Скажи мені, будь ласка, як можна вирахувати серед десятків тисяч пенсіонерів саме тих, хто колись служив у КДБ? – Поцікавився детектив. – Хіба вони про своє минуле першим стрічним переповідають?

– Гадаю – ні; навіть певен, що – ні. Про їхнє минуле можуть знати лише близькі родичі та колеги.

– А ветеранські організації?

– Можуть знати. – Погодився Воронов. – Якщо самі ветерани їх відвідують і розповідають про себе.

– Скажи мені ще таке: загиблих між собою щось пов’язувало? Ну хоч щось, десь, як? – Дніпровський шукав хоча б найменшу петельку, за яку можна було б вчепитися і продовжити розшук.

– Ні.

– Це точно?

– Так. – Голос Воронова став твердим і переконливим. Було очевидно, що й він сам теж про це думав. – Вони могли перетинатися хіба що у шпиталі, якщо одночасно лікувалися. Або ж на якихось урочистостях у конторі, якщо туди ходили. Та наскільки я знаю, колишні кадебісти до СБУ на урочистості не ходять. Принципово. Ненавидять українську державну символіку, мову та гімн, проти яких боролися десятиліттями. Хоча від українських нагород не відмовляються, бо це – додаток до пенсії. Та й не проти, коли про них пишуть у газетах.

– А про цих – наших клієнтів – писали?

– Так. Були статті у газетах. До Дня Перемоги. Вони ж усі війну пройшли.

– В яких газетах? – Дніпровський навіть схилився до столу, схопив ручку, готуючись занотувати деталі до нотатника.

Воронов на мить замислився, згадуючи подробиці біографії загиблих пенсіонерів.

– Наскільки я пам’ятаю, то були «Київські відомості» та «Голос столиці».

– Статті були з фото? – Дніпровський швиденько занотував назви місцевих видань.

– Так.

– Люди були в одностроях, з нагородами?

– Звичайно. Це ж ветерани.

Віталій раптом вдоволено усміхнувся – здогад умить пронизав його розум, ніби осяяв світлом із середини.

– Знаєш, Воронов, я, здається, зрозумів, як їх могли вирахувати, – переможно возвістив детектив.

– Справді? – В голосі співрозмовника пролунали нотки сумніву.

– Так. – Впевнено підтвердив Дніпровський. – По чекістських орденах. Значок «Заслуженого чекіста». А потім знайшли адреси і підібрали виконавців.

– Цікава версія.

– Я теж так думаю. Дякую! Бувай. – Віталій негайно вимкнув телефон, задоволений своїм відкриттям. Проте ще встиг почути останні слова свого дещо розгубленого співрозмовника:

– Гей, Віталію, а як там?.. Алло!..

Дніпровський поклав телефон на стіл, натомість узяв до рук підкову і заходився крутити її в руках. Він все ще перемелював розумом усе почуте, намагаючись вибудувати певний логічний ланцюжок. Зрештою узяв зі стосу чистих паперів один аркуш, поклав його перед собою і маркером написав одне-єдине слово – «журналісти», після якого поставив великий знак оклику. Тоді схопив телефон і рішуче набрав номер Ярослави. Він вже знав, хто і що саме буде робити.