Розділ одинадцятий

Наступного дня Ярослава нагодилася на роботу заздалегідь, сподіваючись упіймати шефа на запізненні. І хоча, як відомо, керівництво ніколи не запізнюється, а затримується, витівка дівчини зійшла на ніщо. Дніпровський вже був на роботі, сидів за комп’ютером і був готовий приймати звіти та віддавати накази.

Віталій мав дещо пом’ятий та втомлений вигляд, проте його очі яскраво сяяли, сповненні дивного азарту. Натомість Ярослава виглядала блідою і змарнілою, ніби не спала усю ніч.

– Я з’ясувала, що Михайлюта і Ткаченко були в одній команді. – Доповідала вона про результати власних розшуків напередодні. – Вони обидва брали участь у відбірних змаганнях на останню олімпіаду і дійшли до фіналу. Але Максим програв, тож Михайлюта поїхав на Олімпіаду. Де і став чемпіоном.

– І що це доводить?

– Що вони були суперниками.

На обличчі Дніпровського з’явилася кисла усмішка.

– Ух, яке відкриття! Я це і так розумію. Спорт є спорт. Тим більше – Олімпіада. Усі туди прагнуть.

Ярославі не сподобався іронічний тон, з яким шеф оцінив її висновки. Проте здаватися вона не збиралася – завзяття додав вчорашній неприємний вечір, коли вона спапашила Віталія з якоюсь тіткою.

– Після того, як Михайлюта став чемпіоном, він почав робити кар’єру у кіно. Слава, гроші, шанувальники. А Ткаченко із ще більшим запалом узявся до підготовки до нової олімпіади. Я спілкувалася з кількома членами їхньої команди, і знаю, що у них був конфлікт.

– Он як. Оце вже цікаво. І на ґрунті чого вони посварилися? – На обличчі у Дніпровського вперше відбилось щось схоже на зацікавлення.

– Ткаченко просив Михайлюту відмовитися від участі у наступних відбірних змаганнях. Щоби дати самому Максиму можливість виграти і поїхати на олімпіаду. Бо серед усіх спортсменів Михайлюта – то єдиний конкурент, який здатен його перемогти. Зміст розмови був такий: «Ти вже олімпійський чемпіон. Маєш славу, медаль, робиш кар’єру в кіно. Дай і мені можливість потрапити на олімпіаду». У відповідь прозвучали слова про те, що домовлятися слід лише на татамі. Мовляв, хто переможе, той і поїде.

– І що усе це нам дає? – Віталій уважно поглянув дівчині в обличчя.

Ярослава мить подумала і твердо відповіла:

– Я гадаю, що Максим Ткаченко був зацікавлений якщо не у вбивстві, то, принаймні, як мінімум, у травмуванні свого суперника.

– Ну… Згоден. – Дніпровський схвально покачав головою, задоволений переконливістю версії своєї помічниці. – Але ж відбулося вбивство. Добре облаштоване вбивство. Хіба не простіше, наприклад, перерізати гальмівний шланг в автівці конкурента? Навіщо все аж так ускладнювати?

– Простіше. – Погодилась дівчина а її голос враз набрав ноти безпорадності: – Тоді я не знаю.

– От, Ярославо, саме цьому ти і маєш навчитися у першу чергу. – Менторським тоном мовив Дніпровський. – Думати, аналізувати, вибирати з багатьох версій найбільш ймовірну.

– А яку версію виберете ви? – Ярослава з викликом поглянула на свого шефа, неприємно вражена повчальним тоном останнього.

– А я виберу версію з’ясування того, де був Максим Ткаченко у момент вбивства Івана Михайлюти.

– Я зрозуміла.

– Ну, якщо зрозуміла, то копай. Копай далі і глибше! Їдь на студію і опитуй усіх, хто того дня брав участь у зйомках. Там багато було очей.

– Добре.

Дівчині раптом здалося, що Дніпровський просто випроваджує її, хоче будь-що спекатися своєї помічниці. Власне, до цього висновку її підштовхнуло і те, як Дніпровський від самого ранку заслав кудись Льонька. Принаймні, їй так здалося.

Ярослава підвелася із-за столу, рушила до шафи. Дістала звідти верхній одяг, почала вдягатися. Несподівано почувся звук смски, що прийшла на телефон Дніпровського. Віталій схопив телефон, з цікавістю почав читати. Краєм ока Ярослава зауважила, як на обличчі чоловіка повільно розповзається посмішка задоволення. За мить Віталій заходився тицяти пальцями по екрану, набираючи відповідь. Сумніву не було жодного: Дніпровський переписується з учорашньою гостею. Від усвідомлення того, у Ярослави на обличчі просто вибухнув вираз ворожості.

Дніпровський відправив повідомлення, узяв зі столу підкову і заходився крутити її у руках, водночас задумливо поглядаючи у вікно.

– Віталію Сергійовичу, я хотіла запитати. – Мовила Ярослава, застібнувши на пальто останнього ґудзика.

– Слухаю? – Дніпровський повернувся обличчям до неї, проте за його виразом було очевидно, що думки чоловіка витають десь далеко-далеко.

– Та ні. Нехай іншим разом. – Озвалася Ярослава, відчуваючи певну відразу до чоловіка.

– Щось серйозне? – Поцікавився Дніпровський.

– Ні.

– Про зарплату? – Здогадався шеф.

– Ні. Тобто так. – Ярослава розуміла, що вкрай необачно зачепила його і тепер конче треба якось закінчити розмову.

– Гонорар, тобто аванс, буде на наступному тижні. – Мовив Дніпровський і його обличчя стало трохи задумливим. – Почекаєш чи потребуєш грошей терміново?

– Я почекаю.