Розділ десятий

Вечір приступив швидко і по-осінньому непомітно. Вулиці Києва спалахнули різнокольоровими гірляндами ліхтарів. Уздовж довгих проспектів потягнулися криваво-червоні вервечки автомобільних фар.

Льоня сидів за комп’ютером, на місці шефа, і щось друкував. У кабінеті лунав муркітливий та сухий стукіт клавіш. На стіні тихо цокав годинник, відміряючи останні хвилини робочого дня. Коли раптом розчинилися вхідні двері і Дніпровський зайшов до офісу, помічник відірвався поглядом від сяючого монітору, запитально поглянув на зайду. Льонько упізнавав шефа вже за самими кроками, за манерою відчиняти двері, проте завжди сторожко спостерігав за захожими. Звісно, якщо ті заходили без попереднього стуку у двері.  Дніпровський відчинив шафу, сховав туди своє пальто. Зрозумівши, що шеф прибув один, Льоня здивовано мугикнув.

– А чого одні? Де загубили стажерку?

– Скоро прийде. Відправив розпитати одну людину. – По-діловому пояснив Дніпровський.

– Вона вам подобається? – поцікавився Льонько, звільняючи для шефа місце за комп’ютером.

Віталій знизав плечима, ніби ще й сам цього не вирішив, проте за секунду мовив:

– Голову на плечах має. Думати та аналізувати вміє. Лише досвіду бракує.

– А як жінка? – В очах помічника спалахнули лукаві бісики.

– Льоню, не став дурних запитань! – Суворо відрізав Дніпровський. – Службові романи – то не для мене. Сам знаєш.

– А як щодо клієнток?

– То геть інша справа! Бо на роботу не впливає.

Уперше на обличчі Дніпровського з’явилася глумлива усмішка, ніби він враз пригадав усіх тих, з ким колись пов’язала його робота.

Віталій поглянув на монітор, потім мишкою згорнув з робочого столу відкритий документ.

– Сподіваюсь, що це не щось важливе, – буркнув стиха.

– Ні, – заспокоїв його асистент і, мить подумавши, додав: – Між іншим, телефонувала Любов Чаус. Пам’ятаєте? Ви шукали коханку її чоловіка.

– Пхе! Знайшов що згадати. – На обличчі Дніпровського спалахнув дивний вираз, ніби суміш болю, розчарування та огиди.

– Хоче з вами зустрітися.

– З якого то дива? – Віталій отетеріло поглянув на помічника.

– Не знаю. – Льонько знизав плечима, а його обличчя набрало розгубленого виду. – Зателефонувала і поцікавилась, як вас знайти. Бо не додзвонилась вам сьогодні.

– А! То он хто мені наярював кілька разів. – Віталій навіть усміхнувся, згадавши, як неодноразово скидав дзвінок з невідомого номеру, аби не заважав спілкуватися зі свідками. – А я не схотів відповідати. То це Люба. З іншого номеру телефонувала.

– Я сказав, що ви буваєте зранку або увечері. Тож вона може сьогодні сюди зарулити.

– Чорти б її вхопили в обійми! – Обурився Дніпровський, та так щиро, що Льонько аж закліпав повіками.

– Чому ви так? Пам’ятаю, вона вам нібито сподобалась як жінка.

– Та отож – сподобалась. – Зітхнув Дніпровський і похилив голову. – Але у неї такий чоловік, що я волів би бути від них усіх якнайдалі.

– А! Ясно.

Несподівано відчинилися двері і до офісу зайшла жінка. Вона була дорого і навіть вишукано вбрана: норкове манто до самих литок, чорні високі чоботи, на шиї небесного кольору шалик. Пальці жінки були прикрашені золотими перснями з брильянтами, у вухах сяяли золоті сережки. Білявка мала зачіску під каре, пухкі губи вкривала яскраво червона помада, а блакитні очі дивилися з відвертою цікавість, ба навіть викликом. На вид вона мала років тридцять п’ять, і по всьому неабияк дбала за собою, доглядаючи шкіру та користуючись найдорожчою європейською косметикою. Жінка виглядала настільки ефектно, що чоловіки одразу ж завмерли, вражені її несподіваною появою.

– Доброго вечора! – привіталася гостя і від її глибокого грудного голосу, як здавалось, заворушились навіть фіранки на вікнах.

– Доброго вечора і вам! – мовив Дніпровський, вражено поглядаючи на жінку.

– Доброго вечора! – луною озвався Льонько і враз почав підводитися з-за столу. – Шефе, ну я тоді піду. Бо власне, треба підготуватися до завтра.

– Так, іди. – Пробурмотів Віталій, погляд якого був прикутий до гості.

Льоня запопадливо зібрав зі столу документи, сховав їх до сумки і поплівся до шафи. Відчинив, дістав звідти пальто, почав вдягатися. Він намагався бути зосередженим, проте погляд повсякчас його зраджував – очі чоловіка увесь час вело убік, до ефектної жінки, що стовбичила посеред кабінету.

– То ви сідайте, будь ласка. – Ніби очунявши від попереднього вражіння, запросив Дніпровський.

– Дякую, Віталію. – Гостя, не чекаючи ґречності від чоловіків, посунула стілець, що стояв біля столу, і сіла просто навпроти детектива.

Льоня вдягнувся, закрив шафу і повернувся обличчям до присутніх. Він багатозначно поглянув гості у спину, потім кинув оком на Дніпровського і раптом мовчки показав руками, мовляв яка шикарна жінка сидить перед шефом. На обличчі Дніпровського умить виник вираз похмурості. Проте Льоня зробив вигляд, що того не помітив. Він притьмом скривив фізіономію і жестами зобразив стогнучого від оргазму чоловіка. Це було так несподівано, що Дніпровський просто змінився з обличчя.