Розділ дев'ятий

Наступного дня Дніпровський та Ярослава разом вирушили до кіностудії. Віталій звично крутив кермо, лавіруючи поміж тролейбусів та інших автівок. Дівчина сиділа похмура і мовчазна, і лише час від часу стріляла невдоволеним оком у бік шефа. Вони припаркувались неподалік і рушили до прохідної, крізь яку час від часу проходили люди.

Всередині приміщення, в окремій скляній кабінці сиділо двоє вахтерів. Чоловіки ледачкувато поглядали на усіх, хто проходив повз них. Єдиним обов’язком охоронців було забирати тимчасову перепустку і наштрикувати її на тонкий металевий шворінь, що стирчав з дерев’яної підставки.

– Доброго дня! – привітався Дніпровський, наблизившись до кабінки.

– Доброго дня! – луною озвався один із вахтерів.

– Мені потрібно побачити костюмера Ніну Проценко.

– Добре. – Чолов’яга уважно поглянув на аркуш паперу, що лежав під склом на столі, вкритий рясним списком номерів телефонів. –  Так-так-так… Костюмер… Ага! Набирайте внутрішній номер – 2-53. Вона вам все розкаже.

– Дякую!

Віталій підійшов до стіни, на якій висів архаїчного виду телефон внутрішнього зв’язку, зняв слухавку і набрав номер. Почулися довгі гудки, ніби то був голос совкового минулого.

– Алло! – раптом озвалася трубка приємним жіночим голосом.

– Доброго дня! Пані Ніно? Мене звуть Віталій Дніпровський, я займаюся справою Андрія Бойка, і хотів би з вами поспілкуватися. Ні-ні-ні! До вас жодних претензій. Просто нам треба уточнити деякі моменти, і саме ви можете допомогти. Так... Еге ж... Так... Добре. Зараз зробимо.

Ярослава спостерегла, як її шеф поклав слухавку на телефон, заклопотано поглянув на охоронців.

– Перепрошую, а де у вас тут виписують перепустки?

– Та оно – навпроти! – чоловік недбало вказав рукою у темний закуток.

Віталій озирнувся і обачив поза спиною окрему кімнату, відділену від решти приміщення склом.

– Дякую!

Вони удвох підійшли до віконця. По той бік сиділа якась пані у жовтій сукенці, освітлена сяйвом настільної лампи, і відверто нудилася. Поява двох незнайомців ніби оживила її. Жіночка з цікавістю поглянула на вродливого молодика крізь скло.

– Доброго дня! – Привітався Дніпровський. – Нам треба виписати перепустки до костюмера Ніни Проценко. Так, паспорти маємо.

Тим часом Ярослава дістала із сумочки паспорт і простягнула його Віталію. Той одразу ж просунув обидва документи у вузеньке віконце.

– Як тут усе серйозно. – задумливо мовила дівчина. – Просто якийсь режимний об’єкт. Ніби "Південмаш" чи завод імені Малишева.

– Авжеж. – Погодився детектив. – Майна на кіностудії чимало. А ще піротехніка, бутафорія, холодна та вогнепальна зброя... Тож все це треба ретельно охороняти.

– Я теж колись мріяла стати актрисою. – Раптом зізналася Ярослава і сумно зітхнула.

– І що? – Здивовано запитав Дніпровський.

– Не склалося. – Дівчина розвела руками і знову зітхнула.

– Чому? Зовнішні дані у тебе чудові.

– Не знаю. Схотілося робити щось більш корисне. Наприклад, рятувати людей від в’язниці, розплутувати кримінальні справи... Ну, щось таке... Для душі.

Відповідь асистентки ошелешила Дніпровського. Здавалось, він щохвилини відкриває в Ярославі все нові та нові, досі не знані риси. Проміняти яскравий світ кіно на марудну і не завжди вдячну розшукову діяльність – це не вкладалося в голові.

– Сподіваюсь, ти задоволена своєю роботою? Вчора знайшла запропалого злодія.

– По-перше, не знайшла, а знайшли. – Буркнула у відповідь Ярослава. – А по-друге, моя роль у тій справі обмежувалася лише присутністю. Я була статисткою, як кажуть кіношники.

– А хочеться самій щось розплутати? – Віталій задумливо поглянув на помічницю.

– Так. Дуже хочеться.

У віконці раптом з’явилися паспорти і одноразові перепустки. Віталій усе забрав і повернув Ярославі її паспорт.

– Дякую вам! – гукнув у віконце і враз помітив, як обличчя жіночки аж розпливлося від усмішки.

Вони рушили до рулетки, крізь яку в обидва боки зазвичай проходили працівники кіностудії. Віталій простягнув перепустки вахтеру і одразу нанизав їх на довгу вертикальну спицю, де вже було наштрикнуто кілька десятків інших пропусків. Від цього руху на Дніпровського знову ніби дмухнуло совковим минулим. Він раптом згадав старі радянські кінохроніки, в яких сумноликі цицькаті продавчині у халатах, у гастрономах ось так само нанизували, ніби тараню на нитку, чеки за придбаний товар.

– Проходьте, будь ласка! – Ґречно припросив вахтер.

– А як нам знайти костюмерну?

– Йдете прямо. Обходите перший павільйон. У другому побачите двері. Зайдете туди і одразу – ліворуч звернете. Там побачите.

– Дякую!

Віталій з Ярославою пройшли крізь прохідну і рушили територією студії. Тут були доладні асфальтовані дороги, навколо росло багато яблунь, що вже майже скинули своє листя, Де-не-де на окремих деревах все ще висіли поодинокі яблука.