Розділ сьомий

По поверненні до офісу на Дніпровського чекала ще одна зустріч. Як і обіцяв Микола Романенко, до агенції завітала гостя. Марині Сагайдачній було сорок один рік. То була приємна жіночка, середнього зросту з коротким фарбованим волоссям, миловида, кароока, вдягнена у сині джинси та білий светр. Але її бліде, з великими темними колами під очима обличчя свідчило про інше – на душі у жінки було темно і тоскно.

– Він стверджує, що таке просто неможливо, – розповідала вона драматичну історію, намагаючись зберігати спокій, проте її голос зрадницьки дрижав. – Бо боєприпаси приходять запаковані. Він сам їх кілька разів оглядає, тим більше коли споряджає зброю. Він професіональний військовий, був на війні, що-що, а на боєприпасах знається.

– Тоді залишається лише один-єдиний вірогідний варіант – набої підмінили. І якщо ваш чоловік каже правду, і дійсно перевіряє кожен патрон, то виходить, що ця підміна відбулася вже після того, як він роздав акторам зброю. – Дніпровський вже знав про те що сталося, тож час від часу ставив запитання, що могли краще прояснити суть справи. – Чи відомо, хто саме з акторів стріляв бойовим патроном?

– Так. Начебто Кирило Жовтенко. Каскадер. Ну, ви розумієте, не актор, а радше статист у тій ролі. Його відбитки є на тому злощасному револьвері.

– Вони були знайомі між собою?

– Хто? Мій чоловік і Кирило?

– Так.

– Ну як... – Жінка на мить замислилась. – Перетинались на знімальному майданчику. Але лише тоді, коли відбувалися зйомки із застосуванням піротехніки та зброї.

– Між собою конфліктували?

– Ні. Боже збав! – гостя аж руками замахала, заперечуючи навіть натяк на подібну думку. – Кожен робив свою роботу.

– Ви впевнені? – Дніпровський уважно глядів на Марину.

– Мій чоловік взагалі ніколи і ні з ким ніколи не конфліктував. – Впевнено і твердо мовила гостя. – Він не конфліктна людина. Взагалі. І дуже відповідальний. Максимум, що могло викликати непорозуміння, це якщо якась піротехніка під час зйомок не спрацювала. Але ж то техніка. Все може бути.

– А режисер? – поцікавився детектив.

– Що режисер? – не збагнула жінка.

– З режисером були конфлікти? Наприклад, через ці самі "неспрацювання".

– Ні. То не привід. Всі чудово розуміють, що не завжди від людини все залежить. Тим більше, що зараз знімають не на плівку, а на цифрову камеру. Вартість зйомок від кількості дублів вже не залежить. То раніше колись, кажуть, могли вирахувати з гонорару актора за кожний зіпсований дубль. Бо метр плівки коштував п’ять доларів. А зараз того немає. Я навіть не уявляю, що мій чоловік міг би комусь перейти там дорогу чи не догодити.

Ярослава уважно слухала історію, розбирала почуте, проте не наважувалась встрявати із розпитами. Навпаки, слухала Дніпровського, аналізувала його запитання. Та зрештою не витримала:

– А на його місце ніхто не примірявся?

Марина поглянула на дівчину, її бліде обличчя на мить стало задумливим.

– Ні. Не думаю. Юрка поважали і цінували. Навряд чи комусь на студії кортіло замінити його.

– Отже, ваш чоловік нікому не заважав, – підсумував Дніпровський. – Із загиблим конфліктів не мав. Свою роботу знав добре...

– Так. – Погодилась Марина.

– Тоді, можливо, він вам щось розповідав про конфлікти між іншими працівниками студії?

– Ні. Ніколи. Він не любив пліток. Занадто серйозний був. Роботу свою любив. Але... Ні, нічого не скажу.

– Тоді буду з вами відвертий: все дуже складно. Дуже...

– І що – ви ніяк не зможете допомогти? – В обличчі жінки світився розпач, змішаний з розгубленістю – вперше жінка засумнівалась у доцільності власного візиту.

Дніпровський важко зітхнув, набравши повні повітря легені. Його обличчя спохмурніло, в очах спалахнув сумний вогник.

– Чесно кажучи, я не знаю, з якого боку підійти до цієї справи. Явних підстав для навмисного вбивства немає. Це по-перше. – Віталій раптом стиснув кулак і відігнув великий палець. – Ваш чоловік – людина відповідальна і серйозна, це по-друге. – Він відігнув вказівний перст. – Про якісь конфлікти на студії вам нічого не відомо. Це, по-третє. – Чоловік відігнув середній палець. – Мені немає за що зачепитись, розумієте? Напевно, саме тому і прокуратура не хоче цим займатись, а прагне зам’яти справу і укласти угоду з підозрюваним.

– Але ж він ні в чому не винний! – розпачливо пробелькотіла жінка і просто залилась сльозами.

Ярослава дістала із сумочки чистий носовичок і простягнула його жінці. Віталій наповнив водою склянку і простягнув її гості. Та негайно заходилася пити, аби заспокоїтися.

– А як це довести? – стишивши голос, запитав Дніпровський. – Набої перевіряє і зброю споряджає він. Саму зброю статистам теж роздає він. І він же її приймає назад. Ваш чоловік – ключова ланка. Розумієте?

– Але він не винний! Він не мав причин вбивати Михайлюту.

– Тоді хто це зробив? Хто хотів його смерті?

– Я не знаю… – Марина втерла сльози і раптом звела голову, в її очах спалахнув вогник надії. – А давайте ви побалакаєте з Ніною Проценко. Можливо, вона вам щось підкаже.