Розділ шостий

– Дядьку, а шо ви тут робите?

Фраза за спиною Дніпровського пролунала неочікувано і занадто голосно, спапашивши детектива на гарячому. Добре, що той, хто це промовив, не бачив обличчя Віталія – лице досвідченого шукача просто спалахнуло веселковими барвами – червоними, блідими, сірими. Проте Дніпровський умить опанував себе і, не повертаючи голови, ніби між іншим, відповів:

– Шукаю інопланетян.

Тепер вже була черга дивуватися хлопчині.

– Де? У нашому льосі? – отетерів той.

– Так, Ванько. Скрізь тут. Якщо ти мені принесеш ключ від льоху, щоби я міг перевірити, то я дам тобі двадцять гривень.

– Жартуєте?

– Ні. – Обличчя Дніпровського умить сповнилося серйозности – він повернувся до хлоп’яти, дістав з кишені гаманець і видобув звідти зелену купюру. – Ось, тримай. Тільки це нехай буде наша з тобою велика таємниця.

Хлопчик узяв гроші, почав крутити їх у руках, уважно роздивляючись з усіх боків. Вчинок незнайомого дядька здавався дивним і незрозумілим.

– То що – принесеш мені ключ?

– Авжеж. Я зараз.

Ванько розвернувся і стрімко побіг додому, тримаючи затиснуту у руці купюру. Коли той зник з виду, Дніпровський прихилився до щілини і швидко мовив:

– Петре, зараз малий принесе ключ від замку і я спробую його відіслати ще за чимось. Тож ховайтесь. А як скажу – швиденько вилізете і щодуху додому. Зрозуміли?

– Та вже ж. – Прошепотів невдаха-злодій і враз важко забухикав.

Щоби не гаяти часу, Дніпровський заходився для виду оглядати погрібник з усіх боків, придивлявся до землі, ніби шукав грошову дрібноту поміж вщухлої осінньої трави. Водночас в голові чоловіка роїлися думки, у який саме спосіб вирядити хлопця геть, щоби дати можливість Петру втекти непоміченим. Слушна думка надійшла швидко, Віталій аж здивувався тому, наскільки вона може бути простою. Невдовзі з’явився майбутній власник садиби, простягнув детективу ключі від погрібника.

– Ось!

Дніпровський узяв ключі, вибрав найменший і швидко відкрив замок. Обережно розчинив двері і почав уважно розглядати нутрощі. Тут стояли порожні банки, макітри та глечики, древній теслярський інструмент та іржаві коси, на стінах висіли підкови, старі гасові лампи, драні гумові камери від велосипеду. Хлопчик стояв позаду і теж намагався зазирнути всередину приміщення, так ніби хтів увидіти там щось нове, про існування чого навіть не здогадувався.

– А чого ви думаєте, що інопланетяни можуть бути саме там? – поцікавився за мить.

– Ну, можливо, не самі інопланетяни, а деталі від їхнього зорельота. Ти чув, як вони світлом будинки наскрізь просвічують?

– Ні.

– А таке є. – Повагом мовив Дніпровський і раптом стишив голос, по-заколотницьки додав: – А ще людей з квартир виймають – просто крізь стіну світлом висмоктують. І забирають на свій корабель. Для дослідів.

– Ого! – На обличчі малого зьвився переляк.

Детектив озирнувся і серйозно мовив:

– Потрібен магніт. Він одразу викаже, чи є тут деталі корабля. Маєш у господарстві магніт? Чи шматок?

– Так. У батька є. – Відгукнувся хлопчик, по миті роздумів.

– Ну, то неси його хутчіш! На ось тобі ще двадцятку на морозиво. За оренду магніту.

Дніпровський знову дістав з кишені гаманець і витягнув звідти ще одну купюру. Вид ще однієї 20-гривенної банкноти справив на Ванька неабияке враження: йому спалахнули очі і на обличчі замайоріла щира дитяча усмішка. Він схопив гроші і, задоволений, чимдуж чкурнув до хати.

– Петре, нумо вилазьте! – Гукнув Дніпровський, нахилившись до льоху. - Маєте лише хвилину.

За мить з льоху виліз худий, брудний дядько, якого аж тіпало від холоду. Очі яскравіли нездоровим ликом, шкіра була аж синьою, а зуби цокотіли ніби у лихоманці. Чоловік на закоцюблих ногах вихопився надвір і побіг через ріллю додому. Його хитало а ноги погано слухалися свого господаря.

Віталій позирнув дядькові услід і весело зареготав.

– Злочин і кара, – мовив сам до себе, щиро втішений тим, що швидко розплутав справу, а нахабний злодій має науку. – Ось так треба лікувати злодіїв. Тепер навряд чи ще схоче цупити чуже.

Небавом повернувся Ванько. Він виглядав поважним, ніби відчував власну значущість у хуторі.

– Ось! Приніс. – Хлопчик простягнув гостю невеличкий круглий магніт.

Дніпровський узяв магніт, уважно його роздивився і змовницьки підморгнув.

– Ну, зараз ми з тобою точно знайдемо річ позаземного походження. Оце – найкращий інструмент для такого пошуку!

Він заходився демонстративно водити магнітом по підлозі, стелі та стінах, і раптом ніби ненароком підніс його до однієї з підків. Та одразу ж причепилася до магніту, оголосивши про те металевим дзвоном.

– Ну ось, так я і знав. Ось це – річ позаземного походження.

– Та це ж звичайна підкова! – вигукнув розчаровано хлопчик.

– Не звичайна, – повчально мовив детектив. – Вона зроблена з місячного металу. І я хочу її у тебе купити. Продаси?