Розділ п'ятий

Подвір’я, куди зайшов Дніпровський, було просторе, оточене звідусіль парканом. Праворуч стояв досить великий будинок під шифером, ліворуч знаходились господарські приміщення: стайня, клуня, курник, комора, літня кухня. По двору походжали гуси та кури, біля буди відчайдушно гавкав припнутий пес. Позаду двору було видно розлогий садок, за яким починався город. Дніпровський одним метким поглядом оцінив кишло й статки власників. Але з чого саме починати свої розшуки – поки що не знав.

– Ну що, стажере, які маєте думки? – поцікавився у Ярослави, котра запитально поглядала на свого нового шефа, очікуючи наказів.

Галина Дробот стояла біля хати, відчинивши двері, і сподівалась, що її гості почнуть оглядати житло ізсередини.

– Чесно кажучи, жодних. – Зізналася дівчина і на її обличчі відбився сумнів щодо успіху розслідування.

– Що, взагалі? – здивувався Дніпровський.

– Так.

– Погано. Дуже погано. Мають бути якісь думки, ідеї, версії.

– Тітка каже, що востаннє бачила чоловіка увечері, коли вони вечеряли. Потім полягали спати. А вранці його й духу не було. Лягали удвох, а прокинулась сама.

– А вдень що вони робили?

– Каже, що й завжди: правилися по господарству, виорали город, чистили гарбузи на насіння.

– Коли вона прокинулася вранці, хата була відчинена зсередини?

– Так.

– Отже, наш клієнт вночі вийшов надвір. Але не повернувся до хати. Так?

– Так.

– І що це може означати?

– Я не знаю. – Ярослава розгублено знизала тендітними плечима.

– А ось сусідський хлопчик Ванько знає. – Голосом шкільного вчителя урочисто виголосив Дніпровський.

– І що?

– Він каже, що дядька Петра забрали інопланетяни. Ось як! Тож без уфологів нам не обійтися. Ніяк. – Обличчя Дніпровського проясніло, так ніби він вже знайшов запропалого селянина.

– Ви це серйозно? – В обличчі дівчини Віталій вперше прочитав щось схоже на сумнів чи розчарування, так ніби вона розмовляла з божевільним.

Дніпровський не встиг відповісти, бо саме цієї миті у кишені пролунав дзвінок телефону. Чоловік вийняв смартфон, подивився, хто саме телефонує і натиснув кнопку зв’язку.

– Гаразд. Тоді ти ще попитай тітку про все таке – особливо цікавить останній день, а мені треба перебалакати. – Наказав помічниці і приклав слухавку до вуха. – Дніпровський на лінії!

Він розвернувся і неквапом рушив через увесь двір до садочку. Людині, котра йому телефонувала, він не міг відмовити у спілкуванні.

Микола Сергійович Романенко був старим другом батька Віталія – Сергія Павловича. Вони разом вчилися у школі, ходили до однієї спортивної секції і навіть після одруження не розривали дружби. Дружба була настільки міцною, що іноді навіть йшлося про те, аби породичатися між собою. До цього не дійшло, бо донька Миколи Сергійовича була дівчиною порядною і серйозною. Тож дещо легковажний і схильний до загулів Віталій либонь не був для неї чоловіком мрії. Але самого Миколу Сергійовича Віталій поважав, власне як поважав і усіх членів його родини. І ось маєш, Романенко раптом сам телефонує. З якого то дива?

– Привіт, Віталію! – почувся у слухавці знайомий баритон.

– Вітаю, Миколо Сергійовичу!

– Ти зараз дуже зайнятий?

– Так. Розслідую зникнення людини.

– О! То серйозно. А у мене до тебе є справа.

– Слухаю!

– У моєї сестри трапилась прикрість. Арештували її чоловіка і шиють кримінальну справу. Але він божиться, що не винен. І сестра моя теж переконана, що на ньому вини немає.

– Вона родичка. Людина зацікавлена. – Пояснив детектив.

– Та отож! Тому поліція на її думку не зважає.

– А що саме трапилось?

– Мій зять Юрко Сагайдачний працює піротехніком на кіностудії. Два дні тому під час зйомок загинув актор. Може, ти чув – Іван Михайлюта, олімпійський чемпіон, актор.

– Щось чув.

Розмовляючи, Віталій уважно розглядав сліди під ногами, придивлявся до дерев та господ, кружляв навколо, ніби пес, що шукає місцину, аби помітити її власною сечею. Зрештою він вийшов на город і заходився ходити уздовж ріллі.

– Так от, під час зйомок фінальної сцени супротивники за сценарієм мали стріляти у нього з пістолетів. Звичайно, що холостими набоями. Але чомусь один із пістолетів виявився зарядженим бойовим патроном. Актор отримав смертельно поранення і помер ще до приїзду швидкої допомоги. Звичайно, всю провину поклали на піротехніка, адже то саме він забезпечував зброю набоями. Мого зятя арештували і тепер шиють статтю. Буде 119-та, частина перша. Але він божиться, що такого не могло бути. Бо він особисто заряджав зброю і перевіряв патрони.

– Тобто, помилка з його боку виключена?

– Він колишній військовий. Офіцер. Був в АТО. Я не вірю, що людина з таким досвідом могла переплутати холостий та бойовий патрони. Але ж ти знаєш нашу поліцію – вони не будуть витрачати час на заплутану справу. Їм легше посадити людину по статті, щоби менше мороки, а потім випустити її умовно-достроково за гарну поведінку. Якщо, звичайно, він піде на згоду зі слідством.