Розділ четвертий

Сірим шосе стрімко летіло авто. За вікнами мелькали переліски, поля, неглибокі яри. Дерева були залиті яскравочервоними та жовтими фарбами, природа готувалася до тривалої зимової сплячки.

В білому «Фольксвагені» сиділо троє: Віталій Дніпровський, Ярослава Ставнійчук та Галина Дробот. Чоловік вирішив надати привілей новачку, тож Ярослава сама розпитувала клієнтку. Вчилася ставити правильні запитання, аби отримати вичерпну і не менш коректну відповідь.

– А які у вас стосунки з чоловіком?

– Та які? – Жінка здивовано знизала плечима. – Звичайні стосунки. Живемо разом.

– Він вас не ображає? Випадки сімейного насилля були?

Дробот на мить замислилась, ніби не одразу збагнула про що саме йдеться.

– Ну як сказати... Не без того... Сваримось іноді.

– Він на вас руку здіймав?

– Було. Але то нічого. – Гаряче запевнила молоду стажерку. – То нормально. Ми ж сім’я!

– А за що він руку на вас здіймав? – допитувалась Ярослава, обличчя якої враз спохмурніло.

– Ну... Коли трохи напідпитку... За те, що я йому починаю виказувати...

– Що саме?

– Ну як вам сказати... – Галина Дробот скрушно зітхнула, ніби не хотіла ворушити минуле. – Раніше у нас колгосп був. Тож все ніби було спільне, колективне. От і завчився він тягти з колгоспу те, що погано лежить. То дерті цеберку принесе. То жому. То кукурудзи лантух наламає. Чи соняшнику. А тепер же все приватне. Чуже. А він за старою звичкою все одно додому тягне. Хоч цеберку кукурудзи, а поцупить у сусідів. Я вже його стільки разів лаяла. Казала: Не лізь до людей! То ж ганьба яка! Піймають, то віддухопелять так, що й печінки повідбивають. І матимуть право на це. І що мені тоді робити? Як людям в очі дивитись? Та ще й тебе лікувати доведеться залишок життя.

– А він? – Обличчя Ярослави стало задумливим – дівчина аналізувала почуте, намагаючись упіймати хоч якусь ниточку, що може призвести до розкриття злочину.

Дробот лише зневажливо знизала плечима і ображено закопилила варги, відвернулася до вікна.

– А він знай одне й те саме: не лізь куди не слід! Закрий рота! Не твого розуму справа! Нам треба птицю годувати, кабанчика виростити... Ну, а коли був напідпитку, то й руку на мене здіймав. Сором було з двору вийти. Обличчя у синцях.

Останні слова викликали у Ярослави щире обурення.

– То чого ви те терпите? Чого не заявите до поліції?

Селянка повернулася обличчям до дівчини і отетеріло вирячила очі. В її погляді змішалося усе – ошелешення, здивування, подив. Вона гляділа так, ніби її запитали про щось китайською чи на суахілі. Зрештою ковтнула повітря і ніби через силу відповіла:

– Жартуєте? На кого заявлю – на свого чоловіка? Щоби поголос по селі пішов? Чи щоби його посадили? А я тоді що – сама усе господарство тягтиму? Смішні ви люди, їй Богу!

За півгодини авто Дніпровського в’їхало до селища, що розкинулося над річкою в оточенні лісу. «Ваген» під’їхав до сільської садиби, що була оточена високим дерев’яним парканом. Крізь скло, Віталій почав уважно роздивлятися будинок господарів та сусідські. Ярослава також з цікавістю поглянула на садиби. На звук чужого авто одразу озвалися господарські пси – їхнє відчайдушне валування було чути навіть крізь скло салону.

На собачий гавкіт із сусідського двору виглянув хлопчик років десяти, з цікавістю придивився до незнайомої автівку.

– Ось тут я й живу. – Мовила Галина Дробот, проте вид все ще мала стурбований. – То що – підемо?

– Авжеж.

Прибулі вийшли з машини. Дробот одразу рушила до своєї садиби, гостинно відчинила хвіртку. Ярослава прошкувала слідом. Кілька разів дівчина озирнулася на Дніпровського. Той не поспіхом йшов услід, проте уважно розглядав сусідські будинки та дворища. Хлоп’я не спускало пильного погляду з незнайомих людей, котрі приїхали до його сусідки.

– Добрий день вам! – гукнув раптом хлопчик дзвінким голосом.

– І тобі добрий день! – Озвався Дніпровський і раптом збочив, рушив просто до нього.

– А ви хто будете? – Хлопчик аніскільки не злякався чужого дядька.

– Гості. А ти хто?

– Я Ванько. Сусід тітки Гальки. А ви знаєте, що дядько Петро пропав?

– Та невже? – Віталій зобразив щире здивування на своєму обличчя.

– Так. Вже три дні немає. – Запевнив Ванько.

– А ти все знаєш?

– Знаю.

– І де ж той дядько Петро подівся?

– Його інопланетяни забрали. До себе.

– Справді? – Тепер вже Дніпровський здивувався щиро, аж ніяк не підіграючи малому.

– Так. – Ствердно, і навіть по-дорослому мовив Ванько.

– А ти не боїшся, що й тебе можуть забрати?

– Ні. Не боюся. У мене пес добрячий у дворі. – На обличчі неповнолітнього сусіда відбилася щира зверхність – напевно він знав справжню ціну своєму собаці.

– Добре. Тоді почекаємо, коли вони його повернуть назад. – Відказав Дніпровський, усміхнувся і рушив до двору Галини Дробот.