Розділ третій

Вулицею неквапом йшла дівчина. Навіть не йшла – пливла, ніби каравела: яскрава, приваблива, довгонога. Поблизу не було жодного чоловіка, хто не звернув би на неї власної уваги: озирались татусі, що вигулювали дітей; пенсіонери, котрі сиділи на лавах, спираючись на ціпочки; навіть таксисти мимоволі висовувались із вікон, аби помилуватись зовнішністю незнайомки.

Ярославі Ставнійчук було двадцять два роки. Вона мала чорне довге волосся, карі очі і пухкі пристрасні вуста. Дві дужки чорних брів гарно підкреслювали її природню вроду, а стрункий стан чудово виділяв на тлі інших жінок – товстих, незграбних, відверто занедбаних. Ярослава була вдягнута у чорне осіння пальто та ботинки, навколо шиї був намотаний блакитний шалик. На плечі юнки висіла шкіряна сумка чорного кольору з леопардовим малюнком. Вона йшла поволі, придивлялася до номерів будинків, вишукуючи потрібний. Коли один із таксистів, проїжджаючи повз, раптом посигналив дівчині, Ярослава навіть не відреагувала на те. Бо вже давно звикла до подібної поведінки і уважала за краще демонстративно те ігнорувати. Зрештою вона побачила те що шукала – на будинку було написано №35.

І саме цієї миті поряд пролунав чоловічий голос:

– Привіт!

Дівчина озирнулася і здивовано втелющилась у незнайомця. То був двадцятирічний парубок – високий, приємний, з блакитним очима. Він захоплено дивився на незнайомку і не приховував власних емоцій.

– Привіт! – машинально відповідала Ярослава.

– Як справи?

– Чудово, – буркнула дівчина, усі думки якої нині були сконцентровані на цифрі «35».

– То давай сходимо сьогодні разом до театру. Маю дві контрамарки на виставу. – Запропонував парубок і усміхнувся, сяйнувши рівними білими зубами.

Ярослава втомлено зітхнула, оцінила парубка з голови до п’ят і, ніби вибачаючись, сумно відповіла:

– Я вже прийшла. У мене саме зустріч з режисером.

Вона розвернулась і рішуче напрямилась до будинку, залишивши після себе у повітрі цілий аромат чудових парфумів. Парубок розгублено дивився їй услід, а вогонь зацікавлення в його очах поволі згасав, разом з надією на знайомство.

Дніпровський продовжував розпитувати відвідувачку про її чоловіка. Якоїсь миті, зауваживши хвилювання, навіть підніс їй склянку води. Розповідаючи про зникнення чоловіка, жінка не приховувала власного розпачу, а на її очах з’явилися сльози.

– І часто він у вас так зникає? – поцікавився детектив.

– Та ви що! Це уперше. Він у мене домашній. Ходить хіба що до друзів у гості, до родичів.

– Вночі? – зауважив Дніпровський.

– Ні. Вдень. Як по господарству поправиться.

Несподівано пролунав стук у двері.

– Так, прошу! – Гукнув Дніпровський, мимоволі дивуючись такому несподіваному напливу клієнтів.

Двері відчинились і до офісу зайшла приваблива дівчина у чорному осінньому пальті. Дніпровський вельми прихильно оцінив її зовнішність і на його обличчі умить виникла щира усмішка.

– Доброго дня! – привіталось дівча, поглядаючи на присутніх.

– Доброго дня і вам! – озвався чоловік, з цікавістю розглядаючи гостю.

– А мені потрібен приватний детектив Віталій Сергійович Дніпровський.

– Це я. – Віталій знову усміхнувся. – Але вам доведеться трохи почекати. У мене розмова з клієнтом. Тож ви будете наступною.

На обличчі дівчини виникла задума, проте вона негайно озвалася.

– Я не клієнт. Я Ярослава Ставнійчук! Вас мали попередити про мене.

– А! Так-так. Розумію. Ви до мене на практику? – Здогадався детектив.

– Еге ж.

– Ну що ж. Тоді сідайте, слухайте. Включайтесь у роботу.

– Що, отак одразу? – відверто здивувалась гостя. – А як же співбесіда? Анкета? Рекомендації?

– У мене тут усе демократично. – Запевнив її Дніпровський. – Мене про вас попередили, тож не будемо витрачати час.

– Добре.

Ярослава роззирнулась, помітила вільний стілець біля стіни і рішуче до нього напрямилась. Сором’язливо присіла, дослухаючись до розмови і водночас з цікавістю розглядаючи кабінет.

Лаштунки аніскільки не вразили дівчину: кілька дипломів, фотографії відомих європейських столиць, сейф, комп’ютер, невеличкий холодильник у кутку. Значно цікавішим їй здався сам приватний детектив – симпатичний молодик, з розумними очима та пильним поглядом. Ярослава знала про нього лише з чужих слів, насамперед про його винятковий талант розслідувати найзаплутаніше справи. І ось тепер мала змогу наочно побачити знакомитого у певних колах приватного слідчого. І не просто побачити, а ще й спостерегти за тим, як він починає розслідувати нову справу. Коли Дніпровський раптом поглянув на неї, Ярослава знічено опустила очі – дивитися пильно один на одного здалося їй не чемним.