Розділ другий

День минав з приреченою невідворотністю. Осіннє сонце повзло по безхмарному небу, відраховуючи години куцого дня. Повітря було прохолодне, проте свіже, наповнене осіннього падолистового аромату.

Віталій Дніпровський сидів за столом у своєму офісі і недбало перекладав на робочому столі комп’ютеру пасьянс. То був 29-річний парубок, світлоокий шатен, стрункий, широкоплечий, високого зросту. Він був вдягнений у темний костюм, проте зайвий офіціоз був розбавлений відсутністю сорочки та краватки. Їх заміняв білий гольф, що підкреслював діловитість та відкритість чоловіка.

До ритмічного клацання миші додавалася музика: у приймачеві грало радіо-ФМ, розгонюючи сучасною українською музикою млявість беззмістовного дня. Час від часу Віталій поглядав у вікно і зітхав від нудьги. Нею його життя було наповнено вже цілий тиждень, і, як здавалось, цьому дещо примороженому режиму не було кінця-краю.

Віталій Дніпровський був приватним детективом. Тобто тим, хто дізнається таємниці, викриває злочинців та розслідує зникнення людей. З опису нашого героя було очевидно, що роботи Дніпровський мав не багато. То лише у зарубіжних фільмах та романах приватні детективи з дня у день зайняті розслідуваннями, заробляють шалені гроші та дають тему для письменників. У Віталія все було навпаки. Цілими днями він нудьгував без роботи, а якщо рідкісний клієнт і знаходив детективну агенцію, то подекуди про гонорар за виконану роботу без сліз говорити було не варто. Іноді Дніпровський переймався лихими думками: «Ну, чому я, маючи юридичну освіту, не пішов в адвокати чи у поліцію? У першому випадку я був би забезпеченою матеріально людиною. У другому – забезпеченою щоденною роботою людиною. Натомість я цілими днями нудьгую та розкладаю пасьянс, і якби мав музичну освіту, то напевно, як і мій кумир – Шерлок Гольмз – цілими днями грав би на скрипці».

До слова, Віталій в офісі був не один. З іншого боку столу, що стояв буквою «Т», сидів його помічник, 26-річний Льоня Хмара. То був дещо приземкуватий молодик, кароокий, усміхнений, схильний до веселощів та розваг. Проте Льоня був метикуватим, активним і завжди охоче відгукувався на побажання шефа попрацювати. Але сьогодні навіть він страждав від нудьги, і. марнуючи час, щось писав у своєму смартфоні. Есемески регулярно літали в обидва боки, тож приміщення офісу було наповнене звуками життя. Обличчя Льоні було зосередженим, лише іноді на ньому спалахувала ціла веселка емоцій: здивування, радість, замилування, приречення та сум… Від вимушеного знерухомлення затікали м’язи, починала боліти шия та спина. Тож Льоня час від часу крутив головою, розминаючи шию та плечі, і дослухаючись, як смачно і гучно ляскають його хребці.

Несподівано він відірвався поглядом від смартфону і запитально поглянув на Дніпровського.

– Віталію, ну, то може я піду? Сьогодні останній день показу. Переглянемо кіно разом із дівчиною. Я вже давно їй обіцяв. Ось побачите – нікого сьогодні не буде.

У відповідь Дніпровський сумно зітхнув. І, не відриваючись поглядом від розкладеного пасьянсу, сухо буркнув:

– Гаразд, іди.

Льоня ніби лише й чекав такого наказу. Сховав телефон до кишені, радісно підхопився на ноги і рушив до шафи, що стояла біля стіни. Відчинив дверцята, дістав куртку і заходився швиденько вдягатися.

– Тоді до завтра, шеф!

– До завтра. – Дніпровський пересунув убік ухоплену мишкою карту.

– А може, і ви сходите у кіно? – запропонував помічник. – Усі, хто бачив, хвалять. Нова українська хвиля.

Віталій зітхнув і заперечливо похитав головою. То означало, що хай там що, але він сидітиме в офісі до кінця дня, допоки не посутеніє. Робота є робота, і до неї треба ставитися відповідально.

Льоня швидко одягся і, попрощавшись, полишив офіс, грюкнувши дверима. Дніпровський поглянув у вікно, провів свого асистента задумливим поглядом, після чого заходився з неабияким азартом розкладати на екрані монітора новий пасьянс.

Карти літали перед очима, складалися в купу, переверталися, демонструючи піл «рубашкою» власний номінал. Перед поглядом Дніпровського мелькали дами, валети, королі, чорної та червоної масті. Здавалось, цьому не буде кінця-краю, як це було учора, позавчора, позапозапоза... Раптовий стук у двері миттєво вивів чоловіка зі стану фрустрації. Віталій звів голову й озвався:

– Прошу!

Грюкнули двері і до кабінету зайшла жінка середнього віку, з виду спадкова селянка. Вона була огрядна, з широким дещо розчервонілим обличчям, вдягнена у темний пуховик, теплі ботинки та якусь старомодню шапку. У руці жінка тримала велику і важку сумку. Дніпровський відірвався поглядом від екрану і здивовано утелющився у гостю. Та роззирнулась і не завбачивши у приміщенні нікого, окрім Дніпровського, голосно озвалася:

– Дай Боже здоров’я!

– Дай Боже і вам! – відгукнувся Віталій і враз відчув, що від цього дещо архаїчного привітання, що збереглося лише у західних регіонах, його душа огортається радістю, піднесенням та приязню до незнайомки.

– Мені потрібен приватний детектив. – Заявила жінка.

– Детектив чи нотаріус? – Дніпровському вже доводилось пояснювати гостям, що в цьому офісі документи на спадщину не оформляють.