Розділ перший

Робота просувалась швидко: освітлювачі виставляли світло, оператор з асистентом налаштовували камеру, замінювали розряджені акумулятори. Помічник режисера стояв перед групою міцних чоловіків і давав їм останні вказівки. Ті слухали уважно, знайомлячись з настановами. Усі були озброєні, вдягнуті у ділові костюми і вельми нагадували знамениту чікагську мафію 30-х років: широкі брюки, крислаті капелюхи, револьвери у руках.

Отже, повторюю: ви стоїте у шеренгу і тримаєте націлену зброю; як тільки Іван вийде з дверей і підстрибне, ви організовано стріляєте. Команду дасть Платон Миколайович. Все зрозуміло?

– Цілити у Івана? – поцікавився один із чоловіків – молодий, засмаглий молодик.

– Звичайно. Він – герой. Ви його антиподи. Тож цілите просто у нього. Головне, щоби усі стріляли синхронно.

У цей час неподалік від них відбувалося інше дійство. Гример – білява жіночка невизначеного віку – вкривала пудрою обличчя актора Івана Михайлюти, котрий і грав головну роль. То був усміхнений широколиций молодик, із карими очима та короткою зачіскою. Здавалось, що вигляд легкого зневажливого презирства до оточуючих ніколи не полишав його виду. Парубок був середнього зросту, проте широкоплечий, з міцною шиєю та набитими кісточками суглобів на руках. Поряд із стояв режисер Платон Бойко і давав останні вказівки.

– Тобто ти зрозумів: вискакуєш з дверей, секундна пауза – оцінюєш своїх ворогів, – і стрибаєш як ти те робиш завжди. Головне, щоби було ефектно.

– Зробимо. Не вперше. – Михайлюта кисло усміхнувся.

– Добре було б зробити це з першого дубля, щоби без повторів і зайвих витрат на піротехніку. – Бойко задумливо почухав потилицю. – Але якщо з першого разу не вийде, то доведеться повторювати.

Все вийде, Платоне Миколайовичу. Я ж чемпіон!

Михайлюта зневажливо поглянув на режисера, ніби чудувався: ну як можна в мені засумніватися? Проте Бойко пропустив той погляд повз себе, цілком зосереджений на майбутній зйомці.

– Мені головне – зафіксувати твій стрибок на камеру у найвищій точці. То буде кульмінація. Я зроблю паузу і вона піде як останній кадр. Тоді глядачам доведеться замислитися: чи буде продовження історії.

– А воно буде? – Михайлюта зворухнув бровою, нагадуючи австрійського графа, котрий крізь пенсне позирає на свого васала.

– Таке питаєш! Звичайно, що буде. – Запевнив режисер. – Синопсис сіквелу вже готовий. Почали писати сценарій. Тож готуйся до продовження.

– Окей!

– Все! Я закінчила. – Озвалася гример, уважно розглядаючи обличчя Михайлюти і ніби любуючись власною виконаною роботою.

– Чудово! Усі по місцях! – Скомандував режисер і рішуче напрямився до свого робочого стільця.

Михайлюта поправив на собі одяг і вийшов крізь двері, зникнувши у приміщенні. Актори другого плану стали навпроти дверей, вишикувавшись у довгу шеренгу. Кожен міцно стискував свою зброю, готуючись за командою натиснути на спусковий гачок. Режисер сів у своє крісло і запитально поглянув на оператора. Той вже націлював камеру на двері, звідки і мав з’явитися актор. Асистент звукооператора заклопотано виніс над головами мікрофон на довгій стійці, в той час як сам звукач налаштовував апаратуру, вирівнюючи звук.

– Камера? – запитав Бойко.

– Камера в розгоні! – Бадьоро озвався оператор – засмаглий бородатий чоловік.

– Поїхали!

Тої ж миті перед оператором виникла юнка – білява дівчина-хлопавка.

– Кадр 48-й. Дубль – перший! – Проголосила вона і вдарила щелепами дошки, розписаної звичайною білою крейдою.

Пролунав стукіт, а обличчя дівчини на одну-єдину мить спалахнула усіма емоціями переляку і ошелешення, ніби хлопавкою вдарили її саму по голові.

За мить двері будинку відчинилися і звідти вискочив Михайлюта. Він на мить завмер, побачивши своїх ворогів, і відіграв на обличчі вельми реалістичне здивування. Аж раптом злегка присів і здійснив неймовірно високий стрибок, відірвавшись від грунту чи не на два метри. Майже одразу почувся голос режисера:

– Залп! – і актори згуртовано вистрілили з пістолетів, цілячись у Михайлюту.

Сизий дим поволі заповнив приміщення, а Михайлюта одразу впав, розкинувши руки, і завмер.

– Стоп! Чудово. – Бойко був задоволений кадром і не приховував власних емоцій; проте він мав побачити відзняту картинку на моніторі. – Робимо повтор. Всі на висхідну позицію! (до оператора) Покажіть-но мені флеш-бек.

Оператор заходився робити перемотку відео і режисер завмер, терпляче очікуючи на відзняту картинку. Коли запустили відео флеш-беку, було добре видно кожну секунду: ось актор вихоплюється з будинку, ось він на мить завмирає і раптом робить стрибок.

– Гарно відіграв обличчям, – зауважив оператор. – Дивись-но, які очі. Можемо зробити його лице крупним планом.

– Зробимо, – погодився режисер, уважно придивляючись до того, як закінчується епізод.

Раптово неподалік пролунав пронизливий жіночий вереск. Від того в усіх, хто був у павільйоні, тілом умить пробігли мурахи. Режисер з оператором ошелешено відірвались поглядами від монітору і поглянули у той бік, звідки лунав крик. Над тілом Михайлюти стояла гример і відчайдушно волала від жаху. Сам актор непорушно лежав на підлозі, так як і впав, а з-під нього по землі поволі розповзалася велика темна калюжа крові.