8.

    Старі двері студії скриплять під моєю рукою, і на мить я замислююсь: а чи варто було сюди повертатися? Шари пилу на підлозі мерехтять у тьмяному світлі лампи. Тут усе почалося — сміх, інтриги, маски й крики, які досі відлунюють у пам’яті. Я переступила поріг і зупинилася, вдивляючись у темряву. Камери вимкнені, кришки об’єктивів лежать на столах, ніби безмовні свідки минулого. Жодних софітів, ніяких глядачів, тільки запах старого дерева і пилу. І я усвідомлюю, що тут ми залишаємося наодинці з усім, що було. 

— Ну що ж, — шепочу я собі під ніс, — майже як поцілунок у темряві. Тільки без камер і глядачів. Я йду вперед, коліна трохи підкошуються від старого, знайомого відчуття. Лише кілька кроків — і у спогадах оживають всі ці місяці: адреналін, дощ, поцілунок під грозою, флешки, таємні повідомлення, паніка і страх, які перетворили мене на кого завгодно, лише не на блогерку, якою я була. 

Микола вже за кордоном, втік від правди. А я лишилася з відео, яке підірвало рейтинги, але поховало ілюзії. Я стала відомою, але не тією, якою хотіла бути. 

— Глаша? Я зупиняюсь, і серце стукає швидше, ніж від емоційного відео чи прямого ефіру. Його голос тихий, спокійний. Я відчуваю його ще до того, як бачу. Платон стоїть на порозі, руки в кишенях, обличчя трохи освітлене тьмяним світлом. 

Ніяких правил, ніяких масок. — Тепер ми без масок, — каже він. Я дивлюся на нього і сміюся тихо, трохи саркастично, але в усмішці є тепло. 

— Нарешті, — відповідаю. Ми підходимо один до одного. Стопи коливаються, повітря густе від спогадів. Іронія ситуації не покидає мене: тут, де раніше була сцена, яка вирішувала долі людей, тепер лише ми, двоє живих людей, без камер і аудиторії. 

— Ти… — починає він, але зупиняється. 

— Що? — Примружую очі, граючись із сарказмом. 

— Нічого, — відповідає він, і я відчуваю, що навіть у його мовчанні — полегшення. Ми сідаємо на підлогу старої студії. 

Пил сиплеться у повітря, але здається, що він не має значення. Я витираю руку об коліно і дивлюся на нього. Платон витягає руку, і ми торкаємося пальцями. М’який дотик, який здається одночасно небезпечним і рятівним. 

— Дивно, — кажу я, — тут так тихо. Може, це краще, ніж ефіри, де тебе хочуть убити словом. Він киває, і його очі блищать. 

— Ага. Ніяких червоних кнопок, ніяких камер, ніяких масок. Лише ми й… хаос нашого минулого. 

— Мій хаос був більш ефектним, ніж твій, — відповідаю я, і він посміхається. Посмішка коротка, але щира. Ми мовчимо кілька секунд, і в тиші я відчуваю, як змінилося все між нами. Напруга минулих місяців розтеклася у щось інше. Довір’я ще хитке, але воно є. 

— Ти все ще збираєшся публікувати відео про все, що сталося? — питає він. 

— Звісно, — відповідаю. — Світ має знати, хто насправді ховається за масками. Але знаєш, що найсмішніше? — Я усміхаюсь крізь сльози сміху. 

— Втрачаєш довіру до всіх, а стаєш відомою. Хитра логіка, так? Він сміється тихо, і цей сміх звучить як мелодія після бурі. 

— Ти завжди знаходиш спосіб пожартувати, навіть коли світ ламається. 

— Мабуть, — відповідаю, — це мій талант. Я помічаю, як тінь Платона падає на стіну, а моя — поруч. Дві тіні, що тепер належать тільки нам. Ніяких зрад. Він нахиляється і тихо шепоче: 

— Я радий, що знайшов тебе. Я дивлюся на нього й усміхаюся. — Я теж. І коли наші руки знову торкаються, я відчуваю, що це дотик не лише тепла, а й небезпеки, яку ми пережили разом. 

   Смак відчуттів — гіркувато-солодкий, але приємний. Ми підіймаємося і стоїмо в тиші старої студії, і мені здається, що час зупинився. Немає ефірів, немає глядачів, немає камер. Лише ми. І ця мить — наша. 

— Знаєш, — кажу, — усе це почалося з маскарадного випуску. Іронія, правда? 

— І закінчується тут, — додає він. Я киваю, посміхаюся і думаю: можливо, світ ще не так страшний. Можливо, правда і довіра можуть співіснувати. Платон обережно проводить рукою по моїй щоці. 

— Нарешті без масок, — повторює він. 

— Нарешті, — відповідаю, і сміх у голосі змішується з полегшенням. На обличчя м'яко лягає тьмяне світло, і я відчуваю, що тепер ми можемо дихати. 

— А тепер? — питаю я, дивлячись йому в очі. 

— Тепер… — каже він, і ми обидва усміхаємося. 

   Дотик рук, що залишає післясмак небезпеки й ніжності одночасно. І я розумію: нарешті кінець. Або, можливо, початок чогось справжнього. Немає камер. Немає шоу. Є тільки ми. І це найцінніше, що у мене є зараз.