7.

Дощ нарешті вщух, але будинок досі дихає вогкістю й страхом. Генератор глухо бурмоче в підвалі, лампа на столі блимає, наче теж нервує. Платон стоїть поруч, схилившись над ноутбуком. На екрані — відео з камер спостереження, які ми дістали після години безсонної боротьби з паролями.

Я сиджу на підвіконні, кутаюся в плед, що тхне пилом і кавою. У голові пульсує втома й відчуття, ніби я щойно зійшла зі сцени після найдурнішої ролі в житті — ролі “сміливої блогерки, яка закохується в капітана”.

— Стій, — каже Платон і натискає паузу. — Дивись.

На екрані — момент, коли гасне світло. Ми обидва затримуємо подих. Камера показує сцену під іншим кутом, ніж у трансляції. І саме тоді я помічаю: дівчина, яку секунду тому бачили живою, уже не рухається.

— Боже… — шепочу. — Вона була мертва ще до того, як вимкнули світло.

Платон мовчить, його щелепа зціплена.

— Отже, “темрява” була лише постановкою, — каже він. — Хтось підмінив сцену, поки всі були зайняті ефектом шоу.

— І це “хтось” мав доступ до режисерської, — додаю. — Тобто… до Миколи.

Він киває. На мить між нами знову народжується той зв’язок — спільне розуміння, що ми близько до істини. Але цього разу воно не дає тепла. Навпаки — холодне, липке передчуття.

Я дивлюсь на нього — і ловлю себе на думці, що не знаю, хто переді мною. Той, хто мене поцілував. Той, хто рятував. Той, хто… можливо, теж грає свою роль.

Ми продовжуємо переглядати кадри. На наступному файлі видно, як у гримерку заходить чоловік. Профіль розмитий, зображення рябить. Але щось у його постаті здається знайомим.

— Може, технік? — кажу, більше для себе.

— Може, — відказує Платон, не відводячи погляду від екрана.

Тиша. Лише тріск дощу по даху.

Я тягнуся до телефона, який на мить засвічується. Повідомлення. Номер невідомий.

“Хочеш правди, блогерко? Подивись на це.”

Я відкриваю фото.

І світ навколо мене перестає існувати.

На знімку — гримерка тієї самої дівчини. Тієї, що загинула.

І в центрі кадру — Платон.

Він стоїть біля неї, нахилений, ніби говорить щось на вухо. Точна дата й час — день ефіру. За годину до вбивства.

— Ти в порядку? — чую його голос.

Я піднімаю погляд. І на мить мені здається, що він читає мене, як відкриту книгу. Але я стискаю телефон у долоні, ховаю його за спину.

— Так, — кажу я тихо. — Просто втомилась.

— Ми всі втомились. — Він простягає мені кухоль кави. — Ще трохи, і ми дізнаємось, хто це зробив.

Я усміхаюся. Фальшиво.

А всередині мене все валиться.

Його очі — ті самі, яким я повірила. Його руки — ті самі, що торкалися мене кілька годин тому.

І тепер я не можу не бачити те фото.

— Я вийду на хвилину, — кажу. — Потрібно свіже повітря.

— Не виходь далеко, — попереджає він. — Тут камера не ловить сигнал.

— А мені й не треба сигнал, — відповідаю, і виходжу, не озираючись.

Сходи скриплять під ногами. Повітря холодне, свіже, вологе. Я стою на ґанку й намагаюся дихати. Але легені ніби зшиті страхом.

Він був там.

У гримерці.

За годину до смерті.

Я згадую його слова — “я не дозволю, щоб тебе убили”, “я на твоєму боці”.

І відчуваю, як ці фрази тепер звучать інакше.

Погляд падає на мій телефон — на те ж саме фото.

Під ним нове повідомлення:

“Наступна — ти.”

Мене охоплює паніка.

Руки тремтять. Я дивлюсь у темряву — тіні дерев, калюжі, шурхіт дощу. І раптом позаду скрипить дверна ручка.

— Глаша? — Платон. Його голос звучить спокійно, занадто спокійно. — Куди ти поділась?

Я не відповідаю. Просто відступаю вбік, до старого сараю, ховаюсь за кущами. Серце б’ється так голосно, що здається, він зараз почує.

— Глаша, — знову. — Я бачу, що ти не пішла далеко. Не вигадуй дурниць.

Дурниць? Може, я й справді дурепа. Повірила в очі. У голос. У поцілунок.

— Послухай, — каже він тихіше, — нам треба поговорити.

Його тінь рухається ближче. Я відступаю ще. Потім — ривок. І я біжу. Просто в темряву, в мокре повітря, в хаос.

Босоніж, бо черевики слизькі. Під ногами хлюпає грязюка, у вухах свистить вітер.

Не думаю, куди. Головне — трохи далі.

Вдалині гримить грім, мов фінальний акорд.

Я зупиняюся біля дороги. Автівки немає, зв’язку теж. Тільки я, дощ і холод.

Телефон миготить останнім повідомленням від невідомого: