6.

   Дощ б’є у шибки, наче хтось вирішив змивати гріхи цього місця. Ми вдвох у старому заміському будинку, який телеканал колись використовував для «романтичних побачень». Тепер він більше схожий на пастку з дешевих хорорів: тіні, скрипи, запах вогкості й холод, який просочується під шкіру. — Чудове місце для хованок, — кажу, згортаючи руки на грудях.

— Якщо нас уб’ють, принаймні рейтинг підскочить. Платон навіть не усміхається. Стоїть біля вікна, спостерігає, як блискавка розтинає темряву. Сорочка на ньому злегка прилипла до плечей, а рука на кобурі видає, що він нервує більше, ніж показує.

— Якщо тебе це заспокоїть, — кидає він, — я не дозволю, щоб тебе убили.

— О, так мило. Ти, напевно, кажеш це всім жінкам?

— Ти — перша, хто так наполегливо шукає неприємності. Я закочую очі, хоча всередині щось ледь помітно тремтить. Ми тут уже кілька годин. У будинку немає зв’язку, камери розряджені, генератор бурчить, як п’яний дід. Ми переглядаємо записи, які я встигла звантажити з хмарного сховища вбитої дівчини, шукаємо бодай натяк на правду.

— Знаєш, — кажу, — це навіть іронічно. Телешоу про любов, де всі брешуть. І ми зараз граємо ту саму роль — ти поліціянт, я журналістка, і обидва удаємо, що довіряємо одне одному. Він повільно повертається.

— Я тобі довіряю рівно настільки, щоб не стріляти.

— Вражає, — хмикаю. — А я тобі — рівно настільки, щоб не викласти це у прямий ефір.

Наші погляди зустрічаються — коротко, але гостро, як дотик до струму. Його очі темні, уважні, він звик читати людей. Я відчуваю, як у мене всередині щось напружується, наче пружина.

— Глаша, — каже він нарешті, низьким, спокійним голосом. — Ти розумієш, що, опублікувавши відео, ти зробила з себе ціль?

— О, дякую за новину. Я просто обожнюю, коли мене хочуть убити заради контенту.

— Це не жарт. — Він робить крок ближче.

— Хтось уже намагався тебе залякати. І тепер ми навіть не знаємо, хто нас може слухати.

— То, може, ти просто боїшся, що я знайду правду швидше за тебе?

— Може, я боюся, що ти загинеш, поки гратимеш у героїню.

Його слова є логічними й він таки має рацію. І все ж я усміхаюся — гостро, з викликом.

— Не хвилюйся. Я вмію виживати. Він різко зітхає, проходить повз мене до столу, де розкидані флешки, аркуші з розшифровками, і потирає перенісся.

— Ти нестерпна. — Кажуть, це частина мого шарму.

— Ні, це частина проблеми.

— А твоя проблема — що ти не вмієш розслабитися.

— Я на службі.

— Та ти на службі навіть уві сні, — кажу тихо, й раптом помічаю, як блискавка освітлює його обличчя. Вологе, втомлене, але красиве. Надто красиве для того, щоб я залишалася байдужою. Він підходить ближче.

— Глаша, я серйозно. Хтось грає з нами. Це може бути будь-хто — з продакшену, з керівництва телеканалу, навіть з учасниць. Ти не розумієш, наскільки це глибоко.

— А ти не розумієш, що я не можу відступити, Платоне.

— Навіщо тобі це? — Він нахиляється ближче, і я відчуваю запах дощу й кави на його одязі.

— Навіщо ризикувати?

— Бо якщо я зупинюся, вони виграють. І всі подумають, що життя цієї дівчини було просто частиною сценарію. На секунду між нами — тиша. Напруга стає нестерпною. Знову блискавка, і здається, що все навколо затихає, крім стуку дощу.

— Ти ненормальна, — каже він майже ніжно.

— А ти — занадто правильний. Я роблю крок до нього. Він — теж.

— Це погана ідея, — шепоче він.

— Можливо. Але зараз мені байдуже. І тоді він хапає мене за руку, різко, але не боляче. Наші очі знову зустрічаються, і я бачу там усе: гнів, страх, втому, бажання. Він тягне мене ближче, і ми зіштовхуємося, як дві стихії.

Поцілунок спалахує раптово — гарячий, нетерплячий, мов удар блискавки. Я не думаю, не зважую, просто відповідаю. У голові гуде, серце б’ється скажено. Його руки ковзають по моїх плечах, у волоссі, притискають до себе, наче він боїться, що я щезну. Дощ гримить сильніше. Шибки дзвенять. Я відчуваю його подих, його силу — і розумію, що мене затягує. Нас затягує.

— Зупинись, — каже він між подихами, але сам не відпускає.

— Ти перший, хто хоче одночасно втекти й залишитися, — шепочу. Він сміється коротко, нервово. — Ти поняття не маєш, у що вплуталася.

— Маю. Просто мені здається, що ти теж у цьому по вуха. Ми стоїмо впритул. Я бачу, як по його щелепі стікає крапля води. Хочу провести пальцем, але не роблю — він відступає першим, ховає погляд, наче боїться, що я прочитаю щось зайве.

— Нам треба знайти докази, — каже він сухо. — А не… це.

— Звісно, — відповідаю я. — Наступного разу поцілунок заплануємо в графіку допиту.

— Глаша. — Що?

— Мовчи. Я усміхаюся. — Так, капітане.

Він знову підходить до столу, дивиться на флешки, на документи. Але я бачу, як його руки трохи тремтять. І від цього мені дивно тепло. Дощ не стихає. І я думаю: ми обоє — частини однієї гри, де вже не зрозуміло, хто кого захищає. Та зараз я не шкодую. Бо в тому короткому поцілунку було більше правди, ніж у всіх словах, що ми вимовили.