5.

    Ми з Платоном стоїмо в номері, який поліція офіційно називає «місцем тимчасового проживання потерпілої». А неофіційно — це кімната, де час застиг. На туалетному столику — помада, розлите вино, відбитки пальців на дзеркалі. На ліжку — чорна троянда, засохла, колюча, як спогад. — Не торкайтеся нічого, — бурмоче Платон, але я вже присіла біля тумбочки.

— Пізно, капітане. Я ж не слідча — мені можна.

— Ага. І тюрма для вас буде неофіційна, блогерська?

— Можливо, з вайфаєм і кавою. Я відкриваю нижню шухляду. Пилюка, блокнот, якийсь сувенір з шоу — і… маленька чорна флешка, загорнута в серветку з написом «не дивись».

— О, ну це ж прямий наказ для мене, — шепочу я. Платон зітхає.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Божевільна.

    Ми сидимо в його кабінеті — я, він і ноутбук, що дзижчить, наче нервовий комар. Екран миготить, з’являється відео. Камера, здається, прихована. Зображення трохи тремтить. Лана — убита дівчина — сидить у гримерці, в халаті, без макіяжу.

Виглядає виснажено. Перед нею — продюсер шоу, Михайло. Той самий, який завжди посміхався перед камерами, як задоволений кіт, що об'ївся сметани. Михайло:

"Ти не розумієш, у що влазиш."

Лана: "Я просто хочу, щоб люди знали правду."

Михайло: "Ти підписала контракт. Якщо відкриєш рота — це буде твоє останнє шоу."

Потім звук глушиться, картинка темніє. Я відчуваю, як по спині біжить холод. Навіть Платон стискає кулак.

— Отже, — кажу, — «останнє шоу» було не метафорою. — Ми маємо доказ.

— Ми маємо бомбу, капітане. Через кілька годин я сиджу перед камерою. Світло лампи, розмитий фон, мікрофон ближче, ніж совість.

Я знаю, що Платон сказав «не публікувати». Але є речі, які просто неможливо тримати у шухляді. «Привіт, це Глаша. Сьогодні без жартів. У мене є запис, який змінить усе, що ви думали про "Чоловік на мільйон".

Це — не просто шоу. Це пастка. І одна з дівчат заплатила за правду життям». Я показую уривок. Без облич. Без імен. Лише голоси. І лишаю паузу. Ту саму паузу, що залишає після себе тремтіння. Відео злітає за години.

Коментарі — тисячі. «Шок», «підстава», «де правда», «Глаша, бережи себе». Мережа вибухає. І цього разу — не фігурально. Платон знаходить мене вже за півдня, коли я знімаю нову заставку для блогу. Він заходить без стуку — холодний, стриманий, але очі палають.

— Ви з глузду з’їхали.

— Ага, можливо. Але тепер у нас є доказ, що він погрожував.

— Ви уявляєте, що зараз твориться на продакшені? Їх штурмують журналісти.

— А знаєте, що найкраще? — я усміхаюсь. — Рейтинг шоу злетів утричі.

Він зводить брови.

— Це вам здається смішним?

— Мені здається трагічно смішним. Людина вбита, а публіка каже: «Вау, сценарій крутий».

На секунду він мовчить, потім тихо каже:

— Я не знаю, чому я вас не арештовую.

— Бо глибоко в душі ви мене трохи любите?

— Бо ви мені потрібні живою, — бурчить він.

І ця фраза звучить набагато тепліше, ніж він, мабуть, планував.

Наступного ранку новини гудять:

"Продюсер шоу Михайло Д. намагався втекти з країни. Затриманий в аеропорту."

Я кидаюсь до Платона.

— Кажіть, що він щось зізнався. Він киває.

— Так. Сказав, що його змусили.

— Хто?

— Керівництво каналу. Вони хотіли “особливий ефір”. Щоб усі говорили про шоу. Мене пробиває холодний сміх.

— То вони вирішили зробити рейтинг… із крові.

— Він стверджує, що не мав наміру вбивати. Лише “налякати”. Але щось пішло не так.

— Завжди йде не так, коли граєшся страхом, — кажу я тихо. Коли я виходжу з відділку, на вулиці вже темно. Місто гуде, миготить рекламою, сміється в обличчя будь-якому здоровому глузду.

Я відкриваю телефон. Сотні сповіщень, повідомлень, коментарів. І одне — без імені. Без фото. Просто текст: «Ти наступна». Спершу я сміюся. Думаю, жарт, тролінг, реакція хейтерів.

А потім бачу — до повідомлення прикріплене фото. Я стою біля студії. Вчора. З кавою. Хтось був поруч. Серце б’ється глухо.

Я підводжу голову — й на мить здається, що в темряві під вуличним ліхтарем хтось стоїть. Довге пальто. Маска. Мить — і постать зникає. Телефон дзвонить. Платон.

— Не виходьте нікуди, — каже він різко.

— Ви мене переслідуєте, капітане?

— Вас переслідують інші. Я нервово сміюся.

— І що тепер? — Тепер ми ловимо того, хто вирішив продовжити шоу. Я закриваю ноутбук, вимикаю світло й прислухаюсь.

За вікном шумить вітер, десь далеко чути сирену. А в голові лише одне питання: Що, як це шоу ще не закінчилося? Бо, можливо, у цій історії я не просто глядач. Можливо, я — фінальна сцена.