4.

Інтернет уже вирує. Хештеги «#КровНаЕкрані», «#НареченаМиколи», «#ЦеБулоСправжнє?» займають тренди, а я сиджу в кав’ярні навпроти поліційного відділку й думаю, що світ остаточно збожеволів. На екрані ноутбука — обличчя Миколи. Бездоганний костюм, усмішка, навіть після трагедії він виглядає, наче щойно з фотосесії для Forbes. Він дає інтерв’ю. Каже, що «глибоко шокований» і що «робитиме все, аби допомогти слідству». Тільки очі в нього — порожні. Так дивляться ті, хто вже все пережив і давно перестав боятися правди. Я ковтаю холодну каву й гортаю старі матеріали. І раптом натрапляю на щось, від чого мене пробирає мороз. Три роки тому, інше шоу, той самий продакшн, той самий ведучий. І — знайоме ім’я в заголовку. «Учасниця шоу "Моя ідеальна наречена" зникла після фіналу. Микола Т. від коментарів відмовився». 

Моя рука завмирає на мишці. Зникла. Без сліду. Ніхто так і не знайшов ні дівчину, ні пояснення. І тепер — ще одна смерть. Я набираю номер Платона. Він бере слухавку на третій гудок, голос — сухий, як завжди: 

— Якщо ви знову вирішили давати мені поради, як вести слідство, попереджаю — в мене є наручники. 

— Я навіть не сумніваюсь, капітане. Але, можливо, цього разу вони знадобляться комусь іншому. До речі наручники? Так сексуально... 

Платон хмикає й ігнорує мої жарти. Врешті як завжди. Я розповідаю йому про старий випадок. Про дівчину, яка зникла. Про збіг продакшену. Про Миколу. Він мовчить кілька секунд. Потім каже: 

— Надішліть мені посилання. 

— Уже. — І, Глашо… 

— Так? 

— Не робіть поки з цього відео. 

— Я ж блогер, Платоне. Я не можу не зробити відео. 

— Тоді зробіть його так, щоб ніхто не зрозумів, що ви наблизились до правди. 

Я зависаю на мить. Це майже звучить як… турбота. Через годину ми зустрічаємось у нього в кабінеті. Я стою посеред кімнати, роздивляюся полички з товстими теками, схожими на пам’ятники чужим трагедіям. Він сидить за столом, нахмурений, із двома чашками кави. 

— Для вас без цукру, — каже. — Здогадався. 

— Ви здогадались, бо я виглядаю як людина, якій несолодко? 

— Бо ви завжди нервово стукаєте ручкою по столу, коли вам щось не подобається. 

Я усміхаюсь. Він спостережливий, дратівливо спостережливий. 

— Отже, — починає він, — ми перевірили записи з камер. Після ефіру зі студії вийшли не всі учасниці. 

— Скільки саме? 

— Одна зникла. 

Я дивлюсь на нього. 

— Ви серйозно? 

— Повністю. І тут починається найцікавіше. Її ім’я — Віола. Мене пробирає дрібе тремтіння. 

— Вона була в масці кішки, — кажу. — Я пам’ятаю. Танцювала під фінальну пісню. 

— Саме так. І я… її знаю. 

Він відводить погляд. 

— У сенсі — знаєте? 

— У прямому. Ми колись зустрічались. На мить у мене в голові повисає пауза. 

— Серйозно? Ви з учасницею реаліті-шоу? Немислимо.

— Це було до того, як я зрозумів, що телевізор — джерело всіх бід людства. 

— І що ж сталося? 

— Вона зникла з мого життя ще до того, як стала відомою. Тепер, видно, — буквально. 

Я дивлюсь на нього й відчуваю, як крізь холод його голосу проривається щось людське. Суміш провини й страху. 

— Ви думаєте, це пов’язано? — питаю. 

— У цьому шоу ніхто так просто не «зникає». 

Ми вирішуємо поговорити з Миколою. Він нас приймає у своєму офісі — все блищить, пахне кавою, хромом і грошима. На стіні — плакати його шоу, на столі — квіти, мабуть, від шанувальниць. 

— Пане Терещенко, — починає Платон, — чи знали ви учасницю, на ім'я Віола особисто? Микола усміхається: 

— Знаєте, я знайомий із сотнями людей. Обличчя, усмішки, контракти… усе зливається в одне шоу. — А три роки тому? — втручаюся я. 

— Ви знали Олену Сомову? Його усмішка на мить тремтить. 

— Ви чудово підготувались, пане слідчий. Але я вже давав коментарі тоді. Ніяких доказів. Ніяких звинувачень. Платон тихо бурмоче: 

— Тільки зникла жива людина. Микола дивиться просто в його очі. — Ви хочете сказати, що я вбивця? 

— Я хочу сказати, що у вас надто багато збігів. 

Я дивлюсь на обох і розумію — це не просто допит. Це дві сили, які зараз стикаються лобами. Микола відкидається на спинку крісла. 

— Мене підставили, — каже. — Хтось хоче зруйнувати мою репутацію. А може, й шоу. 

— Ви маєте ворогів? — питаю. 

— Тільки тих, хто заздрить успіху. А таких — пів країни. 

Після розмови ми виходимо на вулицю. Повітря густе, як дим після пострілу. Платон мовчить, і це поганий знак. Я не витримую: 

— Ви йому вірите? 

— Я не вірю нікому, — відповідає він. 

— Навіть мені?