2.

   У студії пахне димом, гримом і панікою. Декорації ще стоять — готичний замок, чорні троянди, червоний килим, по якому недавно дефілювали “наречені”. Тепер цей килим — доказ. І я — головний свідок. І, схоже, головна заноза в дупі для поліції. 

— Пані Орлик, будь ласка, не ходіть туди! — охоронець намагається мене спинити, але я показую телефон: 

— Прямий ефір закінчився, а глядачі хочуть правди. Ви теж дивилися, так? 

Він мотає головою, ніби каже “та хоч стрім в пеклі”, і відступає. За камерою, яку хтось кинув на підлогу, блимає червона лампочка. І я розумію: так, ефір закінчився, але історія — ні. 

— Ви знову тут, — бурмоче чоловік, навіть не дивлячись на мене. Стоїть, руки в кишенях, сорочка розстібнута на комірі, бейдж “Капітан Платон Савчук”. Говорить тоном, ніби я не людина, а збій у системі. 

— Ну звісно, — кажу, обережно обходячи стрічку “POLICE”. — Де драма — там я. 

— Ні де ви — там хаос, — відказує він сухо. 

О, класика жанру. Поліціянт із почуттям гумору. Мертвим. 

— Я просто хочу допомогти. Маю аудиторію, ресурси, розголос... 

— У мене є відділ, криміналісти, й — сюрприз — мозок. Я посміхаюсь.

— Не сумніваюся. Але в мене є лайки. Він підіймає брову. 

— І ви думаєте, що це врятує вам життя, коли хтось вирішить закрити рот черговому блогеру? 

— Якщо мене вб’ють, рейтинги підскочать, — кажу з усмішкою. 

— А поки що дозвольте мені поставити кілька запитань. 

— Я вам дозволяю лише не заважати, — відповідає він рівно. 

— Хоча, судячи з ваших відео, ви з цим завданням не впораєтесь. Я стискаю телефон у руці. О, він точно дивився мій контент. І точно не лайкнув. 

— Ви, мабуть, той тип чоловіків, що не вірять у силу медіа? 

— Я — той тип чоловіків, що вірить у докази, — відповідає він, розглядаючи щось у блокноті. 

— А не в емоційні монологи перед камерою. 

— Емоції — це теж докази, — відрізаю. 

— Принаймні для тих, хто має серце. Він нарешті підіймає на мене погляд. 

— Для тих, хто має серце, — так. Але я працюю з тими, хто має мотив. І ця фраза чомусь пробиває мене сильніше, ніж треба. Ми стоїмо в центрі сцени. Дим розсіюється. На підлозі — темна пляма. Вчора тут хтось мріяв про весілля, сьогодні — про адвоката. 

— Отже, — кажу, — ви вже маєте версії? 

— Маємо, — відповідає він. 

— Поділитеся? 

— Ні. 

— Дуже професійно. 

— Ви ж блогерка, самі все дізнаєтесь, — і цей його тон — чистий сарказм. 

— Дізнаюсь, — кажу, наближаючись ближче. 

— Але я хочу, щоб ви знали: я не роблю хайп на трагедіях. Я шукаю правду. Він хмикає. 

— Так усі кажуть. Поки не виходить відео з назвою “Вбивство на камеру. Шок! Ніхто не очікував!”. Я вдихаю, повільно. 

— Добре, капітане, домовимося так: я не називатиму вас занудою, якщо ви не називатимете мене блогеркою. 

— Ви ж блогерка. 

— А ви зануда. 

   Він знову підіймає очі, і в них — блиск. Небезпечний. І трішки цікавий. 

— Слухайте, — кажу, переходячи на тон ділової людини. — У мене є контакти у команді шоу. Вони мені довіряють. Можу дістати backstage-записи, списки гостей, все. 

— Це втручання в слідство. 

— Це допомога слідству. 

— Допомога — це коли не треба потім витягати тіло з багажника, бо хтось «просто хотів дізнатись правду». Я усміхаюсь: — Ви завжди такий милий? 

— Ні. Це моя м’яка версія. Він говорить спокійно, але я бачу — йому цікаво. 

Мене не відганяє, хоч мав би. Просто дивиться, ніби оцінює, чи я дурепа, чи все ж потенційно корисна. 

— Добре, — говорю. 

— Ви шукаєте вбивцю. Я шукаю історію. Обоє хочемо знати, що сталося. Можемо об’єднатись. 

— Ні. 

— Чому? 

— Бо я не працюю з журналістами. 

— Я не журналістка. 

— Ще гірше. Я стискаю губи, щоб не розсміятись. 

— Ви боїтесь, що я вас переплюну? 

— Я не змагаюсь у популярності. 

— Шкода. Ви б добре виглядали у кадрі. 

Він коротко дивиться — майже посміхається. Майже. Пізніше, коли я виходжу зі студії, він доганяє мене біля виходу. 

— Орлик, — каже. 

— Так? 

— Якщо вже ви так хочете допомогти… не публікуйте нічого без мого дозволу. 

— О, то ви хочете працювати разом? 

— Я хочу уникнути хаосу. 

— Це те саме, що намагатись уникнути калюж у дощ, — відповідаю. — Але гаразд, капітане. Я не публікуватиму. Якщо ви теж не будете буркотіти. Він усміхається куточком губ.