1.

Глафіра 

Якщо чесно, я ненавиджу реаліті-шоу. Точніше — люблю їх розбирати на шматки, показувати, де акторська гра, де монтаж, а де продюсерська істерика, загорнута в глянцеву обгортку “кохання з першого погляду”. Саме за це мене й люблять мої підписники: за цинізм, за те, що я не вірю ні в кохання з телевізора, ні в блиск, який приховує бруд. 

Але сьогодні — виняток. Сьогодні мене запросили на саме серце телевізійного пекла — на зйомки шоу «Чоловік на мільйон». Випуск особливий: хелловінський. У студії обіцяли тематику «Маскараду пристрасті». Дим, свічки, чорні троянди. Словом — все, щоб глядач забув, що за лаштунками хтось підписує контракти з пунктом “сльози дозволені”. Я стою перед дзеркалом у гримерці, поправляю чорну сукню, у якій відчуваю себе не стільки гостею, скільки шпигункою. Ох, дарма я послухала Оксанку й обрала костюм Венздей Адамс. У ньому я схожа не на героїню улюбленого серіалу, а на гота переростка. На моїй шиї — кулон у вигляді ока, чисто для настрою. І, звісно, телефон у руці — головна зброя блогерки. Мене дивиться понад мільйон людей, і сьогодні я зніматиму для них «любов поза кадром». 

— Глаша, ви готові? — запитує асистентка в гарнітурі й натягає мені на голову високий чорний капелюх.

— Як ніколи, — усміхаюся, хоча в душі крутиться знайоме передчуття — от зараз буде щось. 

Студія нагадує величезний готичний зал: важкі портьєри, свічники, фальшиві павуки, розкішна люстра, під якою стоїть сам Микола Терещенко — головний герой, холостяк, за якого змагаються тринадцять жінок. На екрані він виглядає як зразок ідеалу: біла сорочка, усмішка, відполірована до блиску харизма. У реальності — трохи нижчий, трохи холодніший, і в очах — той самий блиск, який я бачила у всіх, хто занадто довго живе перед камерами. 

— Пані Глашо, — він киває мені, коли я проходжу повз. — Приємно бачити у нас людину, яка не вірить у кохання. 

— Я тут лише спостерігач, — відповідаю. — Не хвилюйтеся, я не зіпсую сценарій. Він усміхається. Але усмішка — не очима, лише губами. 

Асистент режисера шепоче: «П’ять хвилин до ефіру». Камери блимають, як очі хижаків. Я розміщуюсь у кутку сцени, піднімаю телефон, вмикаю пряму трансляцію: 

— Привіт, мої циніки! — кажу в камеру. — Сьогодні я покажу вам справжнє кохання. Ну, або його труп у блискітках. Сердечка летять у коментарях. 

Поки я жартую, у глибині сцени шикуються дівчата — кожна у масці, кожна в тематиці «страху і спокуси». Одна — у чорному мереживі, інша — у криваво-червоній сукні, третя — з пір’ям ворона у волоссі. Четверта взагалі ніби без голови...Ох вже ці гримери... 

Їхні усмішки блищать фальшю, як пластикові діаманти на світлі софітів. Режисер рахує: «Три, два, один — ефір!» 

Музика починається гучно, надто гучно. Микола виходить уперед, говорить стандартні фрази про кохання, долю і серце, що шукає пару. Усе, як завжди, але сьогодні атмосфера дивна — електрична. Може, тому що студію трохи перегріли прожектори, а може — тому що я відчуваю, як хтось за сценою спостерігає. Я бачу, як одна з учасниць — та, що у срібній масці з блискітками, — постійно нервово зиркає в бік продюсерського пульта. Ще мить — і її рука тремтить, коли вона підносить келих шампанського до губ. 

— Хто вона? — шепочу я до асистентки поряд. 

— Це Лана, — відповідає дівчина. — Колишня фіналістка. Її повернули на “спецвипуск”. Повернули? Чому? Я занотовую це в телефон. Можливо, саме вона — мій головний сюжет сьогодні. 

Коли починається перше “маскарадне побачення”, Микола запрошує Лану вперед. Їй подають чорну троянду. Публіка аплодує, камера знімає крупний план, і я встигаю помітити — на її губах немає усмішки. Вона шепоче йому щось на вухо, він стискає її руку трохи занадто сильно. Мить, і в її очах блискає страх. 

— А тепер, — каже ведучий, — найстрашніше випробування Хелловіну! Світло починає гаснути. Лунає звук розбитого скла. Хтось кричить, але я думаю, що це частина постановки. Поки не чую другий крик. Гострий. Реальний. Світло спалахує на секунду, миготить, знову гасне. 

Софіти блимають, наче серце у паніці. Я мимоволі вимикаю трансляцію — хоч мій мозок кричить “знімай!”. Коли нарешті вмикається аварійне освітлення — всі завмирають. На підлозі, біля сходів до сцени, лежить Лана. Її маска наполовину зсунута, волосся розметане, а в руці — чорна троянда, тепер уже поламана. 

— Це жарт? — хтось каже. — Камери вимкніть, — кричить режисер. Я підходжу ближче. Серце б’ється десь у горлі. Її очі відкриті, але вже без блиску. Далі все стає схожим на хаос. Охоронці, медики, крики. Хтось плаче, хтось кричить “Хто це зробив?!”. А я стою, тримаючи телефон, і не можу натиснути “запис”. 

Мені раптом здається, що я бачу рух — тінь за лаштунками. Високу фігуру в темній масці. Але коли я підбігаю ближче — там лише дим від машин і запах гару. Через пів години прибуває наряд поліції. 

— Відійдіть! — кричить хтось з полісменів. — Я журналістка, — кажу, автоматично. — У мене є записи, можу допомогти. 

Офіцер дивиться з недовірою, але бере мій номер телефону. І тут на сцені з’являється він — високий, у темному пальті, з поглядом, який нагадує крижану воду. 

— Ви Глаша Орлик? — запитує. 

— Так. А ви хто? 

— Платон Савчук. Капітан поліції. 

— І ви теж у масці? — не втримуюся я. Він дивиться на мене так, ніби бачить крізь сарказм.