Останній готель

Готель був там, де мені й сказали — на задвірках району, в кінці вулиці. Сіра витягнута будівля з темними стрілчастими вікнами. В оточенні новорічних голореклам, що рябіли яскравими барвами, готель без жодного вогника здавався навіть зловісним.

Він був старий, і справа не в тому, що тепер так не будують: колони, ліпнина, вікна на пів фасаду; просто… від будівлі віяло давниною. Колись, на піку тодішньої моди, напевно, готель виглядав солідно, але нині він радше викликав жалість, як старий аристократ, котрий продовжує вдягати костюми, що були розкішні за часів його молодості.

Двері — під стать будівлі — високі, двостулкові. Я потягнув одну зі стулок на себе — не замкнено, як і очікувалося. Обережно зайшов усередину.

Перш ніж хол освітився, я вже зробив кілька кроків; навіть на мить захотілося повернутися, але бажання нормально виспатися виявилося сильнішим.

Світло наростало повільно — від тьмяного до сліпучого, і ось я вже міг споглядати у всій красі внутрішнє убранство. Як і чекалося — плюш, оксамит, у кольорах переважно червоний та золотий, різьблені панелі — цілком можливо, справжнє дерево, і величезна сяюча люстра під стелею. У зім’ятому одязі, з дорожньою сумкою, я виглядав жебраком, що незрозуміло як пробрався до палацу лорда.

— Пане, ми раді вітати вас у готелі «Квантор» — найстарішому ШІ-готелі Київа! Для вашої зручності у нас…

Адміністратор був там, де й належить — за стійкою. Кремезний, лисіючий «чоловік» із зачесаним назад рідким темним волоссям та охайними вусиками. Усе це, разом із невеличким животиком, мало надавати йому солідності… або респектабельності — хто розбере ту давню моду.

— Е-е, у вас можна зупинитися? Ви працюєте? — я помітив, що залишаю мокрі сліди на бордовій доріжці, від чого стало ніяково.

— Звісно, готель «Квантор» відкритий двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень задля задоволення гостей та постояльців! Маємо номери люкс, напівлюкс, а також президентський пентхаус та номер для молодят! На який термін бажаєте зупинитися?

— На одну ніч. Люкс, напівлюкс… а щось більш… дешеве? Мені лише виспатися.

— О-о, не варто хвилюватися, особливий підхід до кожного клієнта — фірмовий стиль готелю «Квантор», а наші ціни приємно вас здивують!

Замість звичного голопрайсу адміністратор простягнув мені невеликий альбом у шкіряній палітурці.

— З першого по шістнадцятий аркуш — наші номери з цінами, фото й плануванням, далі — напої: у нас чудовий бар, а наприкінці — страви нашого ресторану; вони, як і все в «Кванторі», лише фірмові.

Я перегорнув кілька перших сторінок — ну й ціни. Не дивно, що подібних готелів майже не лишилося; можливо, цей навіть останній. Та й я, якби не перенесли транзитний рейс через свято, сюди б не зайшов.

— Рекомендую президентський пентхаус. Із тераси відкривається чудовий вид на нічні Жуляни, особливо тепер, прикрашені святковими вогнями; сам великий Джеллі оцінив цей краєвид і просто там, на терасі, створив свою знамениту композицію…

— Перепрошую, хто?

Адміністратор виглядав збентеженим.

— Мирон Тарас Джеллі — король джазу.

— А-а, джаз… — батько розповідав, що за його молодості повернулася давня мода на цей напрям у музиці. Недовго проіснувавши, як і всі моди, зникла, зателася новими.

— Ні? — вуса адміністратора поникли, зовнішні кутики брів опустилися. Як я чув, це особливість перших ШІ — гіпертрофована міміка. — О, то, можливо, ви чули про Найвеличнішого з Величних, правителя над правителями — Ліла Першого, незмінного президента Карлігантської Федерації. Він також зупинявся в цьому номері під час саміту…

— Карлігантська Федерація припинила існування після війни з блефами, разом із двома десятками її планет.

— Ось як? — кінчики вусів опустилися ще нижче. — Давно?

— Років із двадцять тому, може, й більше. Я до школи ходив.

— Шкода, шкода… — адміністратор опустив погляд. — Відвідувачі в наших краях рідкість. Будь ласка, зробіть свій вибір, у нас залишилося не більше чотирьох хвилин.

— Чому?

Адміністратор зітхнув.

— Ми раді приділити достатньо часу кожному відвідувачеві, але життя диктує свої правила. Ліміти на електроенергію більш ніж жорсткі. Без оплати я можу розмовляти з вами не більше ніж сім із половиною хвилин, і частину цього часу вже вичерпано.

— Ні-ні, я заплачу, — одразу перейшов на шістнадцятий аркуш. Кутовий напівлюкс без балкона та сніданку, з односпальним ліжком і без ванни — недешево, але цілком можу собі дозволити. — Оцей!

— Прекрасний вибір! — пожвавішав адміністратор. — Хоча, знаєте що… — кутики вусів і брів повернулися у вихідне положення, навіть ніби вище, від чого вигляд у нього став пустотливим. — Ви наш… неважливо який відвідувач, і готель «Квантор» надає вам знижку на президентський пентхаус до рівня… кутового напівлюксу. Ласкаво просимо!

— Я навіть не знаю… — сказати, що був здивований — так, і дуже приємно здивований. Ніколи не зупинявся в президентських номерах.

— Гей, хлопче! — гукнув адміністратор, хоча міг і не кричати — певно, в них була внутрішня мережа.

Поруч зі мною тут же з’явився коридорний — невисокий молодик у бордовій (під колір доріжки) лівреї, у шапочці та з начищеною бляхою на грудях.

— До ваших послуг, пане.

Говорив не він, а хтось позаду мене; я обернувся — візок для речей простягнув маніпулятор до моєї сумки.

— Дозволите? — голографічне обличчя між позолоченими ручками привітно посміхалося.

— Проведіть гостя до президентського номера! — урочисто промовив адміністратор, простягаючи коридорному ключ із биркою.

— На наступному стереофото ви можете бачити султана Ю-Піна IV, який зупинявся в нашому готелі під час медового місяця, після одруження зі своєю сто тридцять четвертою офіційною дружиною.

— Сто тридцять п’ятою, — поправив коридорного візок. — Ти весь час плутаєш.

— Нічого я не плутаю! Сто тридцять четверта — то була оперна діва Кала Маріасс, а сто тридцять п’ятий раз він одружився зі звичайною офіціанткою.