Останній глузд

Частина 1 Сліпа зона

Розділ 1. 22:00


​— Бувай, — сказав друг і відійшов приблизно на п'ять метрів, залишивши мене в темноті одного.
​— Бувай, — пробурмотів я собі під ніс, не наважуючись кричати на всю вулицю о десятій годині вечора.
​Отже, починається мій шлях додому з сусіднього села. Цікаво, які пригоди на мене чекають? Або ж ніяких пригод не буде, і я дійду до хати цілим, неушкодженим і при здоровому глузді. Хоча щодо останнього я сильно сумніваюся. Жартую...
​На телефоні п'ятнадцять відсотків. Поки що ліхтарик не вмикаю, побережу енергію. Я навіть не помітив, як у мене розрядився мобільний. Зв'язку — всього дві поділки, а на рахунку немає коштів, аби бодай комусь подзвонити.
​Добре моєму другові: він за двадцять хвилин уже вдома буде, поки я тільки переходитиму через стадіон. Він ще й музику захотів послухати прямо зараз, у цей самий момент, чудово знаючи, що в мене розряджений телефон, а повсюди суцільна темрява. Так би мовити, захотів побути в думках, насолодитися вечором. Зате як я «насолоджуся» цим вечором, він навіть не уявляє.
​Місяць ховається за хмарами — густими, темними, жадібними хмарами, яким саме в цей день закортіло забрати у мене останні крихти світла. Зірки світять так яскраво, що це, мабуть, єдині ліхтарі взагалі в усьому селі, які тільки могли б бути! Де-не-де, звісно, з'являється тьмяне світло на стовпах уздовж дороги, але цього замало.
​Трісь!..
​Що це було? Мабуть, якась собака пробігла. Або птах пролетів. Господи, мене завжди все лякає. Як не одне, то інше. Перелякався не на жарт. Серце калатає так, ніби мені зараз вручатимуть Нобелівську премію!
​Що ж, класно сьогодні погуляли. Але міг би, принаймні, позичити павербанк... Сподіваюся, дощу не буде. У прогнозі його точно не обіцяли, на весь тиждень — сонце та спека під тридцять градусів. Але хтозна, все може змінитися в один момент.
​Скільки я вже дружу з ним? Якщо не враховувати нашу сварку два роки тому, то з самого дитячого садка. Наші батьки віддали нас туди в один і той самий день. Шкода тільки, що в різні групи. Та й живемо ми в різних селах, хоча й ходимо до однієї школи.
​— Гав! Гав! Гав! — раптом почулося попереду.
​Господи, аби вони мене тільки не покусали. Доводиться увімкнути ліхтарик. Наводжу промінь на дорогу — собачий гавкіт лунає з правого боку. Повертаюся і... алілуя, пси за парканом. Отже, небезпеки немає. Якщо, звісно, вони не вирішать перестрибнути цю огорожу.
​Я стискаю телефон у руках так міцно, що він ледь не тріщить. За кілька хвилин вимикаю ліхтарик, ховаю мобільний до кишені й засуваю руки туди ж — на дворі помітно похолоднішало.
​Раптом я знову щось чую... Виймаю руки, судомно вмикаю ліхтарик, але миттєво затуляю пальцями скло, лишаючи ледь помітне світло. Заради безпеки, аби мене ніхто не побачив здалеку.
​Чую глухий стукіт. Потім ще один. Ніби щось важке покотилося по асфальту. Це був камінь чи що?
​Цей звук змушує мене заклякнути на місці... Не потрібно було мені дивитися той клятий подкаст.

 

Розділ 2. За чотири години до цього (18:00)


​— Почнімо дивитися той подкаст про серійного вбивцю, який викрав одинадцятирічного хлопця в Міннесоті, — кажу я другові.
​— Вже вмикаю, — відповідає він, запускаючи відео на планшеті.
​З динаміків лунає приємний жіночий голос:
«Всім привіт, друзі. Сьогодні розповім вам про дивний випадок, який стався 1985 року в Міннесоті. Так званий серійний вбивця Джек-горлоріз викрав одинадцятирічного хлопця прямо з вулиці, але не вбив його, а відпустив. Ну що, я вас заінтригувала? Тоді продовжуємо...»
​— Серйозно? — іронічно перебиваю я. — Серійний вбивця, який мав би вбити жертву, натомість відпускає її?
​Друг просто киває у відповідь і здивовано знизує плечима. А ведуча тим часом веде далі:
​«Цей випадок стався в штаті Міннесота. За першою заявою, а саме телефонним дзвінком, хлопець зник третього липня. Точний час невідомий, але дзвінок був зроблений батьками о пів на двадцять другу годину, коли підліток так і не повернувся додому. Обдзвонивши всіх сусідів та батьків його друзів, хлопця так і не знайшли. Товариші відповідали, що вони попрощалися ще о восьмій годині вечора. Через годину на пошуки приїхав перший патруль поліцейських машин...»
​— Як гадаєш, чи існують ще маніяки-вбивці в теперішній час? — запитую я, вдивляючись прямо в очі друга.
​— З чого таке запитання? — відповідає він трохи знервовано.
​— Просто цікаво. Як ти думаєш?
​— Не знаю, — відказує той байдуже. — Яка взагалі різниця, ми ж не в Америці.
​— Я вважаю, що ні, — ділюся я своїми думками. — І так, ми не в Америці, та й це було бозна-коли. Зараз маніякам було б занадто важко сховатися. Їх видали б базові речі, які вони роблять: купують дивні предмети в магазинах, поводяться підозріло... До того ж, зазвичай вони одинаки. Та й зараз камери на кожному стовпі. Звичайно, у містах їх більше, ніж у селах, але все одно є.
​— О, до речі, ти чув, що наприкінці травня у нашій школі та на подвір'ї поставили камери відеоспостереження? — згадує друг.
​— І в біса потрібні ті камери? Щоб ми знали, що завжди під контролем?
​— Для того, щоб побачити наступного разу, хто розтоптує шкільну клумбу. Ніби вони самі не знають, хто це робить. До твого відома, камери розставили так: вісім у школі й п'ять поза нею. Поставили навіть на вулиці, прямо перед сходами при вході.
​— Ти про тих забіяк, які курять за школою замість алгебри? Ну, світле у них майбутнє, що й казати, — усміхаюсь я. — А навіщо перед сходами?
​— Це точно. Мабуть, щоб зупинити тих, хто розкидає сміття, — відповідає друг і раптово ляскає себе по лобі: — Я геть забув! У мене ж у морозилці є кілограмове морозиво. Давай візьмемо поїсти під подкаст?
​— Чому ти раніше про це не подумав? Йди без мене, я не хочу нічого пропустити, зараз уже скоро кінець. Мені цікава розв'язка.
​— Добре, добре, — без заперечень погоджується він.
​Друг виходить з кімнати й тупає на кухню, а я залишаюся уважно вдивлятися в екран. На таймері — останні двадцять хвилин випуску.
​«...Через два тижні пошуків його все-таки знайшли. У сусідньому містечку, в закинутому будинку, прямо у підвалі. Але тут є одне але. Джек-горлоріз на той час перебував у штаті Індіана, де було скоєно три його вбивства за ідентичним методом. Тоді у поліцейських і детективів з'являється нова гіпотеза: можливо, в Міннесоті діє зовсім інший, новий серійний вбивця...»
​У кімнату повертається друг із повною тарілкою морозива.
​— Ну що, я багато пропустив? — питає вже з більшим інтересом.
​— Нічого важливого. Окрім того, що Джек-горлоріз тоді був в Індіані, а не в Міннесоті. Детективи тепер з'ясовують, чи це не новий маніяк.
​Ведуча у планшеті продовжує наганяти містики:
«...Так, із цією гіпотезою закінчили. А от інша версія говорить про те, що це міг бути двійник або брат-близнюк. Багато свідків стверджували, що бачили одну й ту саму людину в абсолютно різних місцях одночасно...»
​— Ну це вже якась маячня, — не витримую я. — На початку подкасту ця дівчина чітко сказала, що вбивця відпустив хлопця. То що з ним зрештою сталося? Я перемотаю трохи вперед, гаразд?
​Друг просто киває, активно ласуючи морозивом. Я тягну повзунок плеєра майже до самого кінця, пропускаючи шматок ефіру, і динамік випльовує випадкову фразу:
​«...що поліція відірвала замок підвалу і знайшла тіло мертвого хлопця, поховане під землею. Нас...»
​— Ну що ж, я казав — банальщина вісімдесятих, — впевнено підсумовую я, закриваючи вкладку та вимикаючи планшет. — Ходімо гуляти.
​— Ходімо, — погоджується друг, відставляючи порожню тарілку. — Треба взуватися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше