***

Це дійсно щось неймовірне. Кабінка ліфту спускається повільно, з моторошним скрипом і, здається, вже цілу вічність. За вікном я бачу лише темряву, а саме тісне приміщення освітлюється тьмяним світлом вузької лампи під стелею. Мені цікаво, від чого це все працює, адже сам маяк має досить занедбаний вигляд, і, наприклад, лампа, знайдена Лотцом, зберегла свою життєздатність лише завдяки стійкому хімічному складу акумулятора. Напевно, ліфт живився від якогось аварійного джерела, а Білл, потрапивши на нижній поверх, активував електроенергію по всьому маяку. В будь-якому разі, мені здається, скоро ми дізнаємося відповіді на всі запитання.

Як тільки-но стулки ліфту повільно відчиняються, перше, що я відчуваю, це набагато чистіше повітря, ніж у занехаяних, задушливих кімнатах маяка, хоча я чітко розумію, що знаходжуся під землею. Я глибоко вдихаю і широко розплющую очі, в які вдаряє яскраве біле світло. Одна лампа, друга, третя. У просторому приміщенні горять синім та зеленим кольорами монітори комп’ютерів, гудять їх металеві системні блоки, з динаміків лунає хрипкий знайомий по ліфту нерозбірливий голос. Таке враження, ніби я потрапив на якусь надтаємну базу. Ми ніби опинилися у шпигунському научно-фантастичному фільмі. На стіні поряд з ліфтом я бачу тумблер, який, очевидно, відповідає за роботу техніки та освітлення, обшивка на стінах матово виблискує сірим металом та випинається трубами з нержавіючої сталі. Товсті труби прокладені вздовж по периметру приміщення та завертають у пітьму коридорів - розгалуження від основної кімнати справа та зліва від ліфту. Торкнувшись рукою труби, я відчуваю по ній вібрацію - могутні потоки води - і починаю розуміти, як все зберігалося на цьому вбогому клаптику землі за ці сторіччя. Що вам відомо про джерела живлення на морській воді? Тут же цілі безкраї океанські простори, тож мені стає ясно, як. Але незрозуміло, навіщо.

Я крокую по підлозі, вкритій дюралюмінієвим сплавом. На відміну від першого поверху маяка, тут внизу все досить добре збереглося - не підточене комахами і зайвою вологою; повітря ж поступає в приміщення через вентиляції та проходить фільтрацію, а завдяки аварійному генератору, в підвалі зберігалася необхідна температура. Тут просторо, люмінесцентні лампи освітлюють  кімнату з технічним устаткуванням, приборними панелями, шкіряними диванчиками та погашеними екранами на півстіни. Правда, розсіяне світло не торкається широких вищезгаданих коридорів, а саме туди мене жестом кличе Білл, в той час як я бачу Андерсона, що вже длубається біля комп’ютерів, хоча потрапив сюди лише на декілька хвилин попередньо від мене. Він дивиться в екрани і, щось перевіряючи, стукає пальцями по клавіатурі, поки на зображення на одному з моніторів не змінює колір на чорний з рядком для введення пароля доступу. Флоід задумливо хитає головою і знову набирає комбінації клавіш.

Я ж затримався у маяку, бо Білл попрохав мене через гучномовець ще раз обшукати кабінет наглядача в пошуках якогось нотатника чи справних накопичувачів, які б можна було встромити в комп’ютер. Але безрезультатно, все, що я знаходив було зламано, жорсткий диск - розтрощений, а єдиним нотатником залишався зошит, знайдений ще Лотцом. Щоденник якоїсь невідомої дівчини, судячи з витонченого почерку, а так я не читав. Тож я спустився до підвалу останнім. Останній герой, хай йому грець. Я крокую поруч з другом у пітьму коридору. В руці Білла не запалена цигарка - такими вже давно ніхто не користується, поборники шкідливих звичок перейшли на електронні девайси, тож я роблю висновок, що приятель знайшов її в одній з шухляд комп’ютерних столів. Перепитувати навіть немає необхідності.

- Доступ до шатлу закритий, - розповідає мені Білл, - я коли побачив його, відразу спробував потрапити всередину, використав навіть цю кляту картку, яка спрацювала у ліфті. Але шатл - це зовсім інше, якщо він взагалі справний. Там потрібен як мінімум цифровий код. А ми його не знаємо, тож зараз Лотц намагається  знайти спосіб потрапити до шатлу зовні, а Флоід хоче спробувати зламати захист шатла через комп’ютерну мережу. Буде дуже прикро, якщо ми не обійдемо блокування.

- Ми впораємось, - упевнено відказую я, навіть не сумніваючись, що так і буде. Шатл. Я відчуваю дихання свободи.

Я бачу її, цю велику, незграбну металічну посудину, аналогічні якій вже давно зняті з виробництва за винаходженням більш пластичних, сучасних та вдосконалених моделей. Швидших, міцніших та витриваліших. Але ніяких супер-швидкісний космічний транспорт в небі не міг би порадувати мене більше за цього сталевого неоковирного гіганта, що стояв тут, у цьому величезному гаражі, до якого, власне, привів темний коридор.

Лотц і справді вже порпається тут. Біля нього лежить старий розкритий зошит - особистий щоденник невідомої - та інструменти, знайдені тут же, як я розумію, у відчинених шухлядах приборного столу біля стіни. Я задираю голову і бачу вгорі зачинений зараз люк, що у випадку нашого зльоту не повинен бути перешкодою. Його стулки повинні роз’їхатися.

Чоловік озирається від дверей шатла, котрі, вочевидь, не піддаються його махінаціям та простій фізичній силі, і коротко запитує, окинувши мене поглядом:

- Щось знайшов?

 Я хитаю головою. Лотц незадоволено шкребе свою борідку і піднімає з підлоги, я тільки зараз помічаю, рацію. Мабуть витяг десь там, де й Білл цигарку.

- Андерсон, що є у тебе? - запитує він у шиплячий динамік.

- Я зайшов у систему. Ви тільки послухайте, до цієї бази прив’язана ракетна установка десь на півдні, за сотні кілометрів звідси. Ти ба!

- Не відволікайся, - осаджує його чоловік.