***

Шлях до маяку пролягає через густі ліси. Ми рухаємося доволі швидко, як для втомленого гурту колишніх в'язнів, але все одно іноді зупиняємося перепочити - Білл не витримує темпу, мені хочеться їсти, пити та спати, а все, що оточє нас - не м'які перини і кулінарні делікатеси, а небезпечні тварини, що шурхотять в кущах, та незнайома, трапляється яскрава, багатоколірна рослинність. Броуді та Лотц йдуть попереду. Мій друг - мисливець, до того ж колишній військовий, тому вміння читати місцевість у нього в крові, а Олександр теж знається на цьому, з його слів, непогано. До того ж у нього є нашвидкуруч змайстрована рогатка і він підтримує Броуді на ногах, коли це необхідно. Головною нашою задачею є притримуватися певного напрямку - південного сходу, і не заблукати в тропічних лісах. Здолавши їх навпростець ми вийдемо до маяка. Андерсон пропонував рухатися берегом, але це було б довше та не менш небезпечно, якщо врахувати, що нас шукають. Напевно, адже ми залишили після себе занадто багато слідів. А зараз досить одного польоту шатла, капсули чи дрону над островом, щоб виявити присутність на березі людей. До того ж тут, у лісі, менше шансів знову втрапити під зливу.

Ми мандруємо вже котру годину, іноді перемовляючись між собою на злободенні теми. Я відстаю від гурту, помітивши на гілляці старого дерева гніздо диких бджіл. Від думки про мед у їх сотах, рот негайно наповнюється слиною і зводить шлунок, не зважаючи на те, що напередодні я з'їв свій шматок хлібця та солонини, а щодо можливих укусів, так мені вони не страшні, а саме їх отрута. Я спритно збираюся на дерево, але забуваю, що воно сухе, тому, коли я вже міцно тримаюся за гілку, на якій висить кулеподібне гніздо, та намагаюся дістати до нього палицею, щоб викурити бджіл, сучок тріщить та переломується під моєю вагою. Я гепаюся на землю разом з гніздом. Розтривожені бджоли покидають соти та все на світі, збираючись атакувати мене… І я негайно згадую, як швидко накивав п'ятами від крокозавра, коли на кону стояло моє життя. І куди тільки втома поділася?

Меду нам так і не доводиться скуштувати.

Я змінюю Лотца та крокую поруч з Біллом, спостерігаючи його стан. Друг видається мені змарнілим, на його чолі - бісеринки поту, а мідний блиск очей здається пожухлим. Але він продовжує йти, не жаліючись, не скаржачись на біль та втому. Все рухається вперед, шукаючи на землі сліди тварин чи, можливо, людей (і останні нам не трапилися ні разу), розглядаючи протоптані копитами стежки до водопою і торкаючись дерев, в пошуках ознак, що ми йдемо в правильному напрямку. Скрізь розлоге пальмове листя та сплетіння ліан складно виявити, де саме ми знаходимося, з якої сторони південь чи північ… але одне я над напевно - сонце котиться до лінії горизонту і гріє мені спину. А Білл крокує вперед зі впевненістю, що варта поваги.

На острів спускаються сутінки, коли ми, втомлені та розбиті, дістаємося нарешті маяка. Зблизька споруда набагато більша, ніж здавалася мені за обрієм, неможливо було зрозуміти висоту її, не побачивши на власні очі. Незважаючи на те, що маяк старий і його кам'яні стіни вкриті розлогими, як крони дерев, тріщинами, він  не втратив бувалу велич, а від погляду вверх, на чорні порожні віконниці та оглядовий майданчик, перехоплює подих. Ми обходимо будівлю і Лотц першим помічає двері - непомітні в темряві, такі ж сірі, як стіна маяка, обдерті, але все ще міцні, з доброго дерева. Їх вже мабуть більш як двісті років ніхто не відчиняв, замок висячий, заржавілий, і коли чоловік стукає по ньому каменюкою, він піддається й падає на землю. Дверні петлі скриплять.

Темрява. Я відчуваю, наскільки тут затхле, застояне повітря, а від пилу починає свербіти ніс. Десь тут повинен бути вимикач освітлення, якщо тільки воно, звичайно, працює. Лотц чиркає знайомим камінцем об лезо ножа, один раз, другий третій. Він хоче запалити скіпу, попередньо змащену рослинним жиром з м'якоті підгнивших плодів олійної пальми, знайдених в траві - щоб довше та яскравіше горіла. Скіпу ж Броуді добув з трухлявого пенька на шляху сюди. Але висікти іскру, та так, щоб спалахнуло полум'я, вдається не відразу. Однак Лотц, схоже, щоразу більш призвичаюється, і зараз тремтливий, одинокий вогник освітлює кімнату скоріше, ніж сьогодні відбулося розведення багаття. Вогонь не здатний осягнути все приміщення, і протримається добре якщо з півгодини, тому чоловік швидко рухається вперед, озираючись в пошуках того, що можна підпалити - свічка, лампа, та хоч який смолоскип. Я теж оглядаюся, не занадто розраховуючи на успіх. Чую писк мишей та шарудіння комах, мабуть термітів, десь у темних закутках. Я помічаю, як на балці зловісно ворушиться мотузка, і розумію, що до маяка забралася змія.

Враз шурхіт стихає і світло блимає, а тоді спалахує з новою силою - це Олександр знаходить пильний ліхтар на працюючому акумуляторі. У його жовтогарячих відблисках кімната набуває містичної атмосфери закинутого, але не позбавленого затишку старого помешкання одинокого наглядача маяка. Мій погляд спрямовується на потертий картатий диван, з оббивки якого повипадало ватне начиння, на хиткий дерев'яний столик, на котрому, власне, стоїть лампа, на пожухлий, з зображенням вітрильника, календар на стіні. Я дивлюся на дату і просто не можу повірити своїм очам - та цьому календарю вже років триста! Як таке може бути?! Це мабуть якийсь жарт. Важко уявити, що все так добре збереглося тут, у цьому маяку, за триста років запустіння. Я роблю пару кроків вперед і натикаюся босими ступнями на якусь труху. Килим. Поруч сичить змія і Броуді хапає її завченим жестом, за голову, та викидає геть через дверний отвір.

- Здуріти можна! - першим подає голос Андерсон і його вигук луною відбивається від стін. Я піднімаю голову вверх, окидаючи поглядом височенний простір над нами, заповнений старезними дерев’яними сходами, сходовими клітками, які ведуть до, вірогідно, окремих кімнат за зачиненими дверима. Від цих високих, закручених сходових прольотів починається паморочитися в голові.