***

- І сниться нам не гуркіт космодрому,

І не крижана ця синьова.

А сниться нам травиця коло дому,

Зелена, ох зелена ця трава…

- Може вже досить співати? Знайшовся тут соловей, - Скунс кидає роздратовано в мій бік, напівлежачи на борту плота, обпершись спиною об дерев'яну опору для "балдахіну". Я байдуже озираюся на нього, а тоді знову спрямовую погляд на горизонт, визираючи через крокозаврову пащу. Сонце сходить. Червоними палаючими променями забарвлюючи океанську воду у всі відтінки багряного. Я бачив світанок кожного ранку мого перебування на острові, але сьогодні він здається особливо мальовничим, сонце наче так близько, ближче ніж зазвичай, ніби простягни руку й торкнешся. Тихий шум хвиль  та плавні, ритмічні гойдання плоту на поверхні води заколисують. Я дивлюся вперед, у невідомість, на відкритий для мене шлях, відчуваючи невимовну радість і тривогу. Сум'яття. Вдихаю повними легенями свіже, насичене сіллю вологе повітря, і усміхаюся. Скунс що, не розуміє? Це та сама бажана свобода, від якої хочеться не просто співати, а кричати!

Але всередині мене гризе черв'ячок тривоги, що не дозволяє волати у весь голос. Ось як будемо подалі від Дарасборі, покинемо планету - тоді можна буде і станцювати, хоч гопак. А зараз… Невідомо, що чекає нас за океанськими водами. Може статися, що ми просто проміняємо одну в'язницю на іншу, ба навіть гірше. За водою може чекати нас сама смерть. Як Аліну. Яка загинула від пострілів військових, а я навіть не помітив, перш ніж настав час відпливати. Що ж я за людина така...

- Не звинувачуй себе, - важка рука Білла опускається мені на плече. Я кліпаю очима, відганяючи видіння, й озираюся до друга.

- Що? Я не розумію, про що ти.

- Я ж тебе знаю не перший день, хлопче, - Броуді вимучено всміхається та плескає мене по плечу, - ти нічого не міг вдіяти. Її вбили не через тебе.

- Але я навіть не помітив, - хитаю головою.

- Не дивно, ми всі думали лише про втечу, я теж не відразу зрозумів, що її серед нас немає.

- Що ж тепер буде з тобою? - я стурбовано насуплююся, - вона була лікаркою, а ти… як почуваєшся?

- Набагато краще, - бадьоро відповідає Білл, але я розумію, що він обманює. Його обличчя змарніле і здається, що хлопець ледве стоїть на ногах, однією рукою міцно тримається за опору. Кляті антибіотики, я не встиг прихопити їх зі шпиталю, а він тепер розплачується!

- Ти впевнений?

- Знаєш, що кумедно? Ця… хвороба, як Аліна казала, менінгіт, іноді спричиняє мені такий головний біль, що можна на стіну дертися. Але, розумієш, я був на війні, в мене стріляли з бластерів, а я піднімався і йшов далі. З мене все було, як з гуся вода. Я був мутантом з вродженою нечутливістю до болі. А тепер мене звалив з ніг спочатку звичайний камінь. А тепер менінгіт.

Я ледь всміхаюся, поглядаючи на хвилі. Молочно-біла піна здіймається, з шумом вдаряючись об борти накритого крокозавровою шкурою плоту.

 - То ти воював? Де саме?

- В Залізній Гвардії. За визволення Дрейдіану та в Громадянській війні на Крокустанті. А най би його, мої самокрутки намокли!

Білл злісно жбурляє зіпсоване куриво в океан і я слідкую поглядом за самокруткою, поки її не накриває хвиля. Треба ж тобі, Залізна гвардія. Я мало розуміюся на військовій справі, але навіть мені відомо, що це доволі престижний військовий підрозділ. Навіть найбільш престижний. Солдати Залізної Гвардії - це еліта. Що такого накоїв Білл, що його відправили так низько? На віддалену планету, в тюрму на довічне ув’язнення. Запитувати про це зараз у присутності Копа та Скунса - все одно, що зі стіною розмовляти. Броуді теж мовчить. Опускається, сідає прямо на колоди, спостерігаючи за горизонтом.

- То що, Франк, - врешті запитує він, - який далі план?

- Залежить від того, куди ми причалимо, - коротко відказую я.

Час пливе повільно, навіть довше, ніж того дня, що я чергував зі Скунсом на складі. Здається, що то було так давно, проте насправді не минуло й доби. На мене накочується втома. Я тільки зараз розумію, що не спав з минулої ночі, та й тоді проспав лише пару годин, адже наніс візит Андерсону, а потім працював над створенням хлороформу. Шкода, що лише час витратив, а снодійне мені не знадобилося. Якщо військові його знайшли… то чим це загрожує для мене? Я відомий хімік на цьому людському звалищі, і напевно, якщо справа дійде до допиту, вони швидко розкусять, хто саме є серед втікачів. Чия руда голова створила хлороформ. Хотів як краще, а вийшло - як завжди. Не буде так, як загадував Скунс, ми всі прокололися, кожен з нас. І єдине, що на нас чекає - це міжгалактичний розшук. Неприємна думка, що нам доведеться переховуватися решту життя, але інші варіанти розвитку подій тільки гірші. І схоже знову доведеться покластися на Коперфільда, його зв’язки та знання про життя “під лупою”. Але ні, я не буду впадати у відчай. Так, в мене є сумніви, але ми впоралися з втечею, то вирішимо і наступні проблеми, що за нею послідують.

 Ми домовилися чергувати біля "вікна" по черзі і зараз саме мій час слідкувати за горизонтом. Я сам напросився - хотів бути штурманом, і щоб хлопці скерували пліт у вірному напрямку, прямо на схід, де, як мені здається, я бачив острів з шатлу.  Хотів бути першим, хто побачить землю. Проте це виявляється довше, ніж я гадав. Сонце вже поволі здіймається високо в небо, а суші на горизонті не видно. Можливо ми збилися з курсу? Хоча зараз відлив, не повинні б. Я такий знаток! Аби не колихатися на цих хвилях цілу вічність!