ХVІІ

Прикрутити регулятор гніту - загасити вогник масляної лампи. Швидше, швидше! Здається, що сирена завиває ще гучніше. Прокляття, яка темрява, хоч очі виколи! Як я дістануся до ящика?! Але залишати вогонь в маслянці не можна. Випадково зачіпаю ліхтар - і він падає на землю. Шляк би його трафив! Нетерпляче підпалюю сірника. За виттям сирени не чути, що відбувається зовні, що робить Скунс, але при тремтливому світлі вогника, я бачу, як він швидко зорієнтувався і сидить навпопічки біля одного з ящиків. Я слідую його прикладу. Прихоплюю пляшку з хлороформом. Тягну вільною рукою одну дощечку на себе та вверх, іншу… нарешті правильна піддається і я дмухаю на сірник, вужом лину в отвір, під друге дно, вперед ногами, навпомацки знаходжу ручку й тягну за неї, зачиняючись зсередини. Минає секунда. Друга, третя. Сирена припиняє волати і від різкої тиші дзвенить у вухах, я чую власне дихання, що здається таким шумним. Я тамую подих і чую тихий шелест руху робота-тягача по землі. Він все наближається, а разом з ним і тверді кроки озброєних вантажників. Смуга білого світла скрізь щілини між дощечками - тягач оснащений прожектором. Я обережно, намагаючись зайвий раз не шуміти, не видати себе, повертаю голову до щілини, припіднімаюся, наскільки можливо, і вдивляюся у простір, сподіваючись побачити, що там. Спочатку я мружуся, від світла, але швидко звикаю. Нічого не відбувається, тільки сіра земля, довгі тіні та звуки: шурхіт тягача, кроки, важке дихання, сопіння. Чоловіки не перемовляються ні словечком, аж поки один з них раптом не задіває носком черевика масляну лампу. Лунає скляний дзвін, неголосно лайка, та інший голос - грубий, скрипучий - байдуже гукає:

- Дивися під ноги, Ваня.

Ваня роздратовано бурчить щось собі під носа, а тоді чується тяжкий вдих і я бачу, як тіні різко зрушили у бік світла, в той же час ставши більш густішими. Вірогідно, один з ящиків підняли в повітря і винесли на вулицю до очікувавшого там тягача.

Вилазка до складу повторюється ще декілька разів, з перервами на те, щоб робот відвіз товар до шатлу. Я відчуваю, як щільно притиснутий одним боком до моєї схованки ящик підіймають у повітря - кроки чоловіків грузні, важкі, я вже можу помітити поруч чорні черевики одного з робочих, а отже наші зі Скунсом сховки - наступні. Я відчуваю, як у мене пересохло в горлі, на мить мене охоплює страх, підскакує в крові адреналін від передчуття небезпеки та тієї самої вирішальної миті, що вплине на все моє подальше життя. Кров гулко стукає у скронях. Я бачу як тіні людей розсікають світло від прожектора на тягачі, як вони наближаються і зупиняються біля останніх ящиків з ураніумом. Наших ящиків. Вантажники стоять так близько, що я можу порахувати отвори для шнурків на черевиках одного з них. Я не дихаю і не видаю жодного звуку. Коли раптом тишу розрізає чоловічій голос.

- Ну і що, в біса, ти накажеш робити? - чоловік шарпає ногою, - подивися, що надіслав Стів.

Секундна пауза, після чого лунає стурбований голос, котрий належить Вані.

- Тобто як не влазять? Чуєш, Сірий, а сходи подивися, якого дідька у них там товар не вміщається, нагадай, що у нас норма! Хай хоч на голову собі поставлять!

Я раптом відчуваю, що у мене кров стине в жилах. Недобре передчуття охоплює все тіло, і воно ціпеніє. Я напружено вслухаюся у розмову.

- Та хоч на п'яти натягнуть, це не допоможе! Тут немає чого думати, - в тоні співбесідника відчувається насмішка, - це була твоя ідея навідати те судно. І тепер все вже шкереберть через той крам. Ми затрималися в польоті й прилетіли в сутінках, більше того, не вкладаємося в норму! О, зате ми чудово збагатилися через старий мотлох на  покинутому кораблі!

- Там одних запчастин цього, як ти виражаєшся, мотлоху нам на декілька сотень тисяч солів затягне, тож не кажи, про що не знаєш, бевзень. Краще придумай, що робити з ящиками.

- Заберемо їх іншим разом, - гмикає Сірий.

Я відчуваю, як моє серце глухо ухає і падає кудись вниз. Іншим разом? Іншим разом?! Це буде не раніше ніж через три місяці, а за цей час Білл помре, а інші в'язні викриють нас! Я впадаю у відчай і з силою стискаю кулаки, так що нігті впиваються в шкіру. Цього просто не може бути!

Я чую, як з боку ящика Скунса щось стукає, і завмираю.

- Що там? - в голосі Сірого чується підозра.

- Облиш, то всього лише щури, - Ваня вдаряє три рази каблуком об землю, гадаючи, що відганяє напасть, - ну що ж, - з характерним звуком він зачерпує пригоршню ураніуму з мого ящика і, перебираючи метал в долоні, граючи ним, мов дитина блискучими камінцями, коли не коли підкидає його назад до решти товару, - тоді можна звертати операцію. Напиши Кроту, що ми зараз будемо.

Тіні та чужі ноги в ботинках рухаються поволі. Я спостерігаю за ними скрізь щілину між дошками, з відчаєм, якого, здається, ще ніколи в житті не відчував. Я намагаюся зрозуміти. Що? Що тільки що відбулося?! Чому вони пішли геть, на забравши останніх ящиків? Який в біса крам?! Мені здається, що це все - просто чийсь злий, глузливий жарт. Весь план втечі був обговорений от і до, кожна мить на рахунку, кожна можливість передбачена… Крім цього. Хто взагалі міг би хоч уявити таке?! Наші зі Скунсом ящики елементарно не влізають на борт! Мені чхати, чим там переповнений їх грузовий відсік, вони повинні були загрузити останній товар! Все повинно було пройти ідеально. Мене пропирає на сміх і, так як озброєні робочі ще не покинули складу, доводиться затуляти собі рота долонею. Ідеально! Та просто курам на сміх! Як же смішно! Вся ця ситуація - просто насмішка над нашим планом втечі, над виконаною роботою, над нами! Так, в першу чергу - над нами. Ніби хтось сидить перед екраном, натискає певні кнопки і глузує з отриманого результату. І цей хтось - пан Випадок. Подумати тільки! Не вмістилися ящики! Нарочно такої маячні і не придумаєш, як би не старався.