***

Попередній суд відбувся через місяць після аварії. Незважаючи на всі зусилля адвоката та моє заперечення вини, мене приговороли до довічного ув'язнення на Дарасборі без права на апеляцію. Це все через клопотання сенатора - пан Ворон таки зробив це, упік "вбивцю" його дочки за решітку, навіть не здогадуючись, що справжній винуватець аварії залишився на волі. Я не звинувачую батька Діани, я можу його зрозуміти. Я навіть розумію, чому Лев так вчинив, хоча йому й не має виправдань. Я був байдужий - після винесення приговору, і ще три дні, поки мене перевіряли на мутації, обстежували мій психічний стан за офіційною заявою адвоката, та проводили ще деякі операції, котрі, за словами мого захисника, могли пом'якшити мій вирок. Однак цього не сталося і остаточне рішення пана головного судді не змінилося. Молоток стукнув.

А наступного дня мене доправили на шатл, повний в'язнів-мутантів, і запроторили до трюму разом з сусідами. Якась дівчина на ім'я Тереза щоранку, поки тривав політ до Дарасбору, змушувала нас ковтати пігулки протимутагену і перевіряла наш стан, навіть не проводячи ніяких аналізів. Говорили, ніби вона також мутант, і її особливість в тому, що вона здатна відчувати інших мутантів та розрізняти, яка конкретно в них сила. Мені було байдуже.

Але сьогодні я немов би прокинувся від затяжного сну. Шанс на свободу так близько, що зуби зводить. Починаєш серйозно замислюватися над такими речами, як подальше життя, що робити, коли отримаєш свою довгоочікувану свободу, чим зайнятися, куди податися. Здається, що це відбувається не з тобою і, якщо ще вчора воля здавалася примарною, то сьогодні ти майже тримаєш її в руках і не уявляєш, як правильно нею скористатися. Коли те, чого ти дуже-дуже сильно хотів раптово збувається, і ти більше не маєш уявлення, чого тобі хотіти далі. А як жити з тим, що до кінця життя твоя голограма буде серед тих, хто знаходиться в міжпланетному розшуку? Полетіти на віддалені планети за межі ТСП? Наприклад, на Айстинор, де немає екстрадиції. Але чим це краще в'язниці? Хіба їжа смачніша й повії більш привабливі, однак я хочу справжньої свободи. Все або нічого. Хочу навідати матір. Подивитися в очі Леву Когуту.

- Білл?

- Мм?

Ми крокуємо вуличкою повз висотку, кожен заглиблений у свої думки, тож приятель відкликається не відразу, кліпає та повертає до мене голову.

- Ти знаєш, що робитимеш далі? Після втечі?

Він мовчить, піддіває носком черевика камінець на бруківці й пихає його в калюжу.

- Я казав, що замовлю баню?

- Я серйозно, Білл.

- Так, я розумію… Я міркував над цим, але не взаправду. Ми все говорили про пліт, про невідомість, яка чекає нас за океаном, і ніколи не розмовляли про волю. В мене є знайомий на Сузотіані, який міг би оформити нам нові ID та чипи, але він бере дорого. Якщо ти згоден, я зв'яжуся з ним, коли буде така можливість. Чи в тебе є інші плани?

- Я навіть не знаю.

- Здається, я вперше чую від тебе такі слова, - Білл усміхається й зажовує травинку, - слухай, але все ж я не можу зрозуміти одного.

- Чого саме?

- Навіщо ми будували пліт, якщо тепер навіть не скористаємося ним? Ти впевнений, що слідувати плану Коперфільда - гарна ідея?

- Але ж його план справді недурний, погодься. А ми навіть не уявляємо, куди приведе нас пліт.

- Легко тобі говорити, - пирхає Броуді, - а я зі Скунсом ночувати повинен на складі. І невідомо скільки ночей, - Білл замовкає і після паузи продовжує, - добре що це не ти на моєму місці. Інакше, боюся, Скунс тебе злопав би, - він гмикає, а я нічого не відповідаю. Звичайно, можна сказати, що канібал не посмів би, бо я - як персонаж-функція, виконую важливу роль при нашій втечі. Однак не хотілось би позбутися пальців, чи ще чого, і як не як, Білл краще зуміє постояти за себе, ніж я.

Ми чимчикуємо до поштового вагону перепочити, деякий час знову крокуємо мовчки, сонце в зеніті нещадно смалить наші голови: вже котрий день на острові спектно, наче в пеклі, і крім граду, розміром з мій кулак, ні краплі дощу, але навіть в моменти, коли небо затягнуте хмарами, надворі так парко, що дихати нічим. Ми вже звикли до цього клімату, однак від думки, що скоро я зможу набрати повні груди холодного, морозного повітря, наприклад, на Айстинорі, спека здається подвійною. Щоб відволіктися від думок, я озираюся до приятеля.

- Білл, скоро ми будемо на волі.

- То що? Я знаю, в це важко повірити.

- Думаю, тобі складніше, ніж мені. Скільки ти провів тут часу?

- П'ять років і вісім місяців. Це ще не так багато, Скунс на голові мабуть скаче від радості - він сидить тут уже з десяток років.

- Дійсно? - я в здивування здіймаю брови, - скільки ж йому було, коли він…

- Йолоп зелений, - зневажливо каже Броуді, - не набагато старший за тебе. Кажуть, одна з жертв його знущань вижила і втекла, так про його злочини дізналася поліція.

- Він що, її недоїв? - я зморщую носа, - хоча нічого не говори, навіть не бажаю знати.

- Це мудре рішення, Франк, - піднімає вказівний палець молодик і всміхається.

- Білл, - він запитально дивиться на мене, - а чому ти сам тут опинився? Ти ніколи не розповідав, проте, знаєш, думаю зараз саме час, враховуючи, що скоро ми будемо вільні.