ХІІ

- Є! - я хутенько підбігаю до Білла з мотком ліани на плечі та тримаючи в руці довгий покоцаний дрючок, і скидаю знаряддя праці на землю біля ями. Друг озирається, схвально киває і, поклавши палицю впоперек шкури крокозавра, починає скручувати шкуру в своєрідний сувій, мордою всередину. Ми довго ламали голови, як дотягти громіздку шкуру тварюки до степеля і, врешті решт, зійшлися на оригінальному способі, в результаті використання якого Білл регоче, а шкура виглядає шматком шашлика, нанизаного на шампур: вона намотана на дрючок і міцно зв'язана ліаною.

Ми з Броуді беремося за обидва кінці жердини (він попереду, я - позаду), піднімаємо здобич, що виявляється важчою, ніж я думав, і в унісон крокуємо до нашої печери.

По дорозі я розповідаю напарнику про отруту, Коперфільда та Віктора. Він слухає уважно, не перебиваючи. Я не можу прочитати майже нічого по його обличчю, (тим паче, що я бачу лише його спину), хоча вже стільки разів грав з ним у покер, що повинен навчитися розрізняти його реакції. Однак, все ж одну важко не помітити. Білл озирається і його очі мало з орбіт не випадають, коли він чує про мутацію Віктора, а з його горлянки виривається вигук здивування.

- А щоб йому голова облізла! Тобто, він поверне нас до життя?

- Еге ж, - я киваю.

- І ти можеш начаклувати в своїй лабораторії мутаген для реалізації цього бісового плану?

- Так, я впевнений.

- А ти не думав, - Білл зупиняється і мені доводиться теж різко загальмувати; приятель озирається, - що цей Воскресник може не впоратися зі своїм завданням?? Слухай, друже, я все розумію. І шансів на втечу у нас не багацько. Але заруби собі на носі, якщо ми дійсно будемо позбавлятися нашийника таким способом, то першим я не піду. Хай йому грець, якщо Віктор провалиться, я не хочу, щоб це сталося саме на моїй кандидатурі.

- Не буде ніякої осічки, - запевняю я Броуді.

- Перший млинець завжди комом, - нерозбірливо через свій акцент бурчить він і продовжує йти.

- Слухай, ми всі будемо в однаковому положенні… - поспішаю я за чоловіком, - чи ти думаєш, я не зможу створити достатньо сильний мутаген, щоб повернути Віктору його сили?

- Ні, тобі-то я вірю, але не йому. Ми не знаємо напевно, що Шеремет сказав правду. Де докази? А ну як він збрехав? Або якщо й ні, то просто вирішить залишити всіх нас мертвими? Нехай першим Коперфільд полізає в петлю. Якщо він подохне - нікому не буде шкода, а решта нехай і залишиться в тюрмі, та хоча б живими. І в нас с тобою все ще буде пліт. Ти ж не розповів йому?

- Фокуснику? Ні, - я хитаю головою, - ми приймаємо участь в його плані тільки до звільнення від нашийника. А далі - наші шляхи розходяться.

- Якщо тільки у Коперфільда не кращий план, - резонно додає Білл. Я помічаю, як дерев та кущів стає менше, отже ми близько до степеля.

- Сумніваюся. Тут лише два виходи: один водою, інший - повітрям. І якщо тільки у фокусника не захований у дупі шатл, - я знизую плечима, - ймовірно, його шанси ще менші за наші.

Броуді погоджується.

Залишок шляху ми долаємо, перемовляючись на буденні теми. Я помічаю, що вже запам'ятав шлях до печери, що листя, пальми, ліани та чагарники здаються мені знайомими, незважаючи на те, що в інших частинах джунглів вони всі виглядають однаково. Свіжий бриз дмухає з боку океану, а в кущах постійно ворушиться якась живність; я чую тріск гілок і передшлюбні воплі мавпи. Білл сторожко озирається на крик, пильно вдивляється в кущі зором мисливця, але коли хвостата сіра макака вистрибує звідти і починає вправно взбиратися по стовбуру дерева, він помітно розслабляється і продовжує шлях.

Наступні два дні минають по схожому сценарію. Вдень я розробляю мутаген, а це виявляється не так просто, зважаючи на те, що мене постійно відволікають, і мені просто не вистачає часу на спостереження за довготривалими реакціями хімічних складників, а вночі ми з Біллом працюємо над плотом. З останнім справа йде трохи легше - Броуді знає, що робити і як, він навіть зрубав декілька молодих деревець для нашого водного транспорту лише за допомогою ножа: все просто, тільки приставив лезо до стовбура дерева, під кутом, і наніс удари каменем по обуху ножа. Так, важко і не швидко, але це спрацювало.

Як Білл і передбачив, ми вже призвичаїлися до смердючого запаху в печері, хоча коли заходиш туди після дня в Котловині, чи будь-де інде на свіжому повітрі, смердить, як уперше. А від різкого контрасту з цим запахом та океанським бризом паморочиться в голові. Однак, то все дрібниці. Справа просувається, пліт поступово набуває потрібного нам вигляду, а Білл все мені показує, як майструвати весла і розповідає, наглядно демонструючи на палицях, яким чином ми прилаштуємо крокозаврову шкуру та замаскуємо пліт. Приятель так захопився цією ідеєю, що навіть вирішує трохи ускладнити форму плота, щоб було зручніше ставити зверху "шкіряний навіс". Я мало втручаюся в будівництво: якщо Білл відкрив у собі архітектора, то будь ласка. Головне, щоб пліт витримав нашу вагу і не затонув. А яку форму він при цьому матиме, мене не турбує.

Натомість я приділяю багато уваги мутагену. Незважаючи на відсутність передового технічного забезпечення для вивчення генного матеріалу Віктора, я впевнений в успіху, адже своєчасно на відмінно вивчив теорію, запам'ятав процес штучного створення природного мутагену, оптимальні пропорції використаних при цьому реактивів і неодноразово перевіряв свої знання на практиці. При правильному дозуванні речовин, серед яких кров та генний матеріал піддослідного, природні каталізатори і тамуроксин -  синтетичний елемент, що використовуються як при створенні протимутагену, так і при створенні мутагену, але в різних пропорціях - виникає довготривала реакції з п'яти етапів, і на четвертому, перш ніж майбутній мутаген змінить колір на рожевий і зіпсується, мені треба зібрати осад. Після цього з ним проводиться ще кілька простих дослідів, в результаті яких і виникає чистий мутаген в пробірці, який, однак, можна ввести підшкірно лише тій істоті, чий код ДНК присутній у сироватці. Тобто, отримати здібності Віктора комусь із нас не вийде. Це просто розірве нещасного зсередини, або перетворить у розумово відсталого: і будеш сидіти з бездумним поглядом і цівкою слини у кутку рота, хіба ж то жарти - експерименти з генетичним кодом?