***

Мене будить сильний гуркіт у двері. Я поволі підіймаю голову зі столу і страшенно позіхаю, сонно кліпаючи очима. В першу чергу я звертаю увагу на тремтячі, наче від землетрусу, обдерті зелені дерев’яні стулки і розумію, що знаходжуся в Котловині. Миттєво я згадую про Білла, і підскочую з місця. От холера! Скільки зараз часу?! В Котловині немає вікон, тож, залишаючись незнайком, я хутко чимчикую до дверей, коли мій погляд натикається на лабораторних щурів. Піддослідні почуваються добре, навіть чорне нахабне щурисько не виглядає млявим, чи мертвим. Намагається гризти залізні прути. Я навіть забуваю про гуркіт і з цікавістю дивлюся спочатку на нього, а тоді на решту тварин. Сірий пацюк, який теж отримав повноцінну версію ліків, веде себе менш агресивно. Але теж не здається хворим.

- Звичайно, треба зробити контрольний аналіз, - задумливо говорю я сам до себе, а надія в душі так і сяє. Та знову несамовите гуркотіння перебиває мої слова.

Я полишаю тварин і крокую до дверей, вже уявляючи ту байдужу образу, котра часто виникає на обличчях людей, які не хочуть, щоб інші розуміли наскільки їм прикро. Білл буде мати саме такий вираз, адже, не сумніваюся, я проспав все, що тільки можна.

І замість Броуді на порозі стоїть його похмура тінь.

- Я майже ніч не спав, - роздратовано відразу заявляє приятель і, позіхаючи навіть ширше ніж я, проходить повз мене всередину лабораторії. Я не встигаю і оком мигнути, - вовтузився з ліанами, підчищав їх, чекаючи на свого друга, а він у цей час незрозуміло чим займався! Ти проспав?

- Ні, я просто… я був зайнятий.

- Угу, ти навіть до вагону не повернувся, - киває Білл, - а коли ще й на сніданок не прийшов, тут я зрозумів, що ти або в Котловині знову пропадаєш, або вскочив у халепу, або два в одному, - погляд молодика зупиняється на клітках з гризунами і його брови стрімко здіймаються вверх, - сподіваюся, ти збираєшся пояснити мені, що відбувається?

Я озираюся на мишей і розсіяно чухаю потилицю.

- Так, звичайно, - відповідаю, - але це все ніяк не впливає на будівництво нашого плоту, тож - я наближаюся до кліток з щурами і почергово беру у тварин кров на аналіз, - коли я буду впевнений на сто відсотків, що це спрацює…

- Що спрацює?

Я вагаюся з відповіддю, натомість Білл втомлюється чекати, з досадою прицмокує язиком, пожовуючи травинку, і каже:

- Титан помер.

Я замираю і озираюся на нього.

- Коли?

- Сьогодні вночі. Правець його доконав, навіть не допомогла сироватка.

- Ти впевнений, що справа тільки в цьому? - з деяким острахом перепитую я, хоч і розумію, що мої страхи безпідставні й він уже не мав отрути рожевої кобри в організмі, коли це сталося.

Білл мружиться.

- Так, я говорив з Аліанааною, вона впевнена. Добре, що це виявилося не заразно, і не сказ, до речі. Ніхто більше із в’язнів, котрих цапнув крокозавр, не загинув, обійшлося. А чому ти питаєш?

- Та так, - капнувши кров на скельце, я налаштовую мікроскоп і роздивляюся кров щура, - просто ніколи б не подумав, що такого здорованя звалить якась хвороба.

- Його звалила не хвороба, а відсутність належних ліків вчасно, - зітхає Білл, - шкода. Він гарно грав у покер.

Я мовчки знизую плечима, одночасно підраховуючи кількість тромбоцитів у крові щура; беззвучно промовляю числа губами, роблячи розрахунки на окремому клаптику паперу. Я згадую, що Титан був масовим убивцею, терористом, знищившим з десяток істот на Двадцять другій щорічній конференції по Міжпланетному спілкуванню, в'язнем, котрий пробув на Дарасборі сорок років і хвалився своїми "подвигами" по обидві сторони решітки. Мені не жаль його - того вбивці, що отримав по заслугах. Але мені шкода здоровила, який багато років спокутував вину, не розумів жартів і постраждав, рятуючи всіх нас від крокозаврової напасті. Чи можете ви мене зрозуміти? Те дивне відчуття, коли шкодуєш за тим, хто цього не заслуговує, розумієш, що це не людина, а справжній шматок лайна… але і в ньому знаходиш щось, що могло б стати золотом при правильній обробці.

- Ти знаєш, чому він убив всіх тих істот? - запитую я у Білла і перевіряю, чи трутизна, бувша в організмі пацюка, знешкоджена, шляхом порівняння крові гризуна з кров'ю Атланта.

- Хто, Титан? А біс його зна, - Броуді підходить до кліток і з дитячою безпосередністю просуває вказівний палець між ґратами до брунатного миша. Тваринка допитливо нюхає пальця, полоскотавши його вусами, пробує його на зуб і відступає, - він колись говорив, що служив у Залізній гвардії. Можливо, йому там зовсім знесло башню. Знаєш, багато хто так і не справляється з посттравматичним синдромом.

Я піднімаю погляд на приятеля, але на його обличчі неможливо нічого прочитати, лише на губах грає посмішка, поки він бавиться з мишеням.

Що ж, можливо, це було б зовсім і не золото, а шматок металобрухту.

- Є! - раптово вигукую я, закінчивши своє порівняння, - таки спрацювало! Білл, ти хоч уявляєш, що це означає?!

- Не маю ніякісінької здогадки, - хмикає чоловік і повертається до мене.

- Я - перший винахідник ліків проти отрути рожевої кобри, - я відчуваю, як широко сяє моя усмішка, - і це врятує нам життя!