Х

Незважаючи на втому, я прокидаюся, коли небо ще не забарвилося в багряний колір світанку; воно затягнуте темними, дощовими, фіолетовими хмарами. Щоразу, спостерігаючи таке видовище, я думаю, що вдень небеса розвернуться та нагряне страшна буря, і щоразу вона проходить повз, залишаючи лише штормові хвилі по океану в знак попередження.

Я вдягаюся, виходжу з поштового вагона Білла та вдихаю на повні груди. В повітрі все ще витає нічна свіжість і прохолода, однак присутній і знайомий медичний запах. А точніше, тонкий наліт спирту, цукру, та гіркий дух, що чимось нагадує цикорій - так пахне тільки що розпилений у повітрі протимутаген. Я задираю голову до неба, переводжу погляд на стіни вагону, вкриті маленькими краплями, наче після короткого дощу, на траву під ногами, мокру від роси, та згадую безкрайні поля у рідному селищі на світанку, невеличку діброву з кришталевим струмочком, бадьорі ранки на ґанку, де зі старого радіоприймача ллється музика. Хоч би знову побачити все це, одним оком. Створити мутаген, зайнятися плотом, втекти, повернутися додому на день чи зо два. Та все це немає ніякого значення, якщо я не допускаю обману Коперфільда й Аліни. І я не хочу над цим думати, поки що ні. Мене гнітить обман, вірогідна смерть Копа та Аліни у випадку, якщо вони довіряться мені. А я встромлю ножа в їхні спини. Зрадник. Убивця. Хіба готовий я втратити людяність, щоб здобути свободу?

До світанку є час, тож я вирішую прогулятися до озера в джунглях, як то кажуть, прочистити собі мозок. Минаю ряди рейок, прямую у бік тропічного лісу знайомою, протоптаною стежиною, слухаючи тихий шелест трави та листя й пугукання нічних птахів, спостерігаючи, як місцеві світлячки лимонного кольору, дуже схожі на крихітних медуз, кружляють в густих заростях. Я саме доходжу до тієї ж водойми, куди мене викинула течія річки в день невдалого полювання на крокозавра. Водоспад ллється прямо в це озеро, бурхливим пінистим потоком, його окремі цівки вдаряються об слизьке чорне каміння. Сюди жителям вагонів недалеко ходити за прісною водою, або щоб скупатися під “душем” - стіною з ливня, ну, чи струмками поскромніше, що стікають із сусідніх скель.  Вода в озері постійно оновлюється завдяки водоспаду та підземним швидкоплинним річкам, що часто норовлять унести в свої глибини чиюсь пропащу душу. До речі, риба тут водиться просто скажена.

Я роздягаюся, залишившись лише з ланцюжком на шиї, на якому висить ключ від Котловини, та нашийником, взбираюся на вкритий травою схил і з розбігу стрибаю у воду. Виходить невдало зважаючи на те, що я не розраховав навантаження на поранену ногу; коліна підгинаються і я плюхаюся у водойму, боляче вдарившись об її поверхню животом та грудиною.

Я виринаю, відпльовуючись, розліпляю мокрі вії та озираюся довкола. Ніщо не тривожить предсвітанкову тишу; навіть риби сплять і древесні жаби не кумкають. Я маю десь півгодини, перш ніж сонячне проміння позолотить верхівки дерев, тож я посміхаюся, тамую подих і пірнаю до самого піщаного дна, все глибше та глибше. Вода прохолодна, зовсім прозора, так що можна розгледіти навіть крихітні камінчики, водорості та підводні пастки, котрі мисливці залишили для риби. Неймовірно, але сміття тут зовсім немає. Незважаючи на те, що цей острів - тюрма, і всі ми - в'язні, відсутність пластику, фантиків, зайвого паперу та целофану зробила нас акуратними. Та й взагалі, що ви хотіли? Нам тут жити. Можливо, ми й нагрішили в минулому житті, але не зовсім дурні, щоб перетворювати своє довічне помешкання на звалище зі сміттям.

Я забираюся на чорну скелю, задираю голову; потоки води вдаряють прямо в обличчя, волосся негайно прилипає до лиця. І ніби з брудом нещодавніх важких днів, я змиваю втому, непосильний тягар думок і необхідність приймати рішення. Вода холодна, свіжа, придає бадьорості; я вмиваюся, приводжу себе до ладу, напиваюся вдосталь та повертаюся на берег с першими ласкавими промінчиками сонця.

Я тільки-но натягаю штани, як з боку стежки лунають непевні, тяжкі кроки. Хтось реально гупає шляхом, і я вже гадаю, куди з змитися, щоб не стикатися зайвий раз із Комариним Королем, Ведмедем чи, можливо навіть, Мером. Мені воно дарма не здалося. Але істота, яка виходить з джунглів на берег, змушує мене завмерти, роззявивши рота.

- Титане! - зрештою вигукую я, - що ти в біса тут робиш?!

- Здоров був, Ашдвао, - відзивається чолов'яга та задоволено зубоскалить. Я витріщаюся на нього. З пов'язкою на пів обличчя, забинтованою шиєю та руками, він іде, похитуючись, але його губи розтягуються в такій щасливій посмішці, як у малої дитини, що навіть самому хочеться усміхатися. Титан наближається до озера й осідає на пісок, зануривши босі (я це ось тільки помічаю) ноги у воду.

- Як ти почуваєшся? - обережно запитую я та натягую футболку, що так і липне  до мокрого тіла, - тобі ввели сироватку?

- Так! все просто чудово! Та штука, яку дала мені медсестричка, просто щось надзвичайне! Знімає біль, розслабляє. Я відчуваю себе, як після гарної бані, з тією лише різницею, що опісля сауни зазвичай пірнають в ополонку, чого я зробити ніяк не можу. Проте, я можу скупатися в озері!

- Гей, гей! Куди ти біжиш поперед батька в пекло?! - я хапаю Титана за руку, намагаючись відтягти здорованя подалі від води. Клятий морфій! Це точно не протиправцева сироватка зробила його таким. Оце Атланту під дією наркотику тільки пірнати! А те, що його накачали саме таким знеболювальним, в мене не викликає сумнівів.

- Ти ж теж це бачиш? - заворожено запитує він, навіть не поворухнувшись від моїх напружених зусиль зрушити його з місця, - все таке… яскраве. Як я не помічав цього раніше? Де були мої очі?! Все таке зелене, наче… о, це неможливо описати! Навіть зеленіше за ці штани! - він ляскає себе по ногах і раптом його очі округлюються, в той час як зіниці залишаються вузькими, - ба! Я й не помічав, що мої штани такі широкі! І такого кислотного кольору, що я зараз осліпну! - Титан закриває обличчя руками і гримить, як весняна громовиця, - не чіпай мене, Ашдвао! Не чіпай, інакше я за себе не ручаюся!