IX

Я не зустрічаю Скунса біля фургону, та й всередині мого колишнього помешкання також. Я заходжу. На столі горить тьмяний, мерехтливий вогник воскової свічки, і я помічаю на ліжку нашийник, частково розібраний на деталі, зі стирчащими назовні проводами, парочка з яких, на диво, є теплими на дотик. Я беру в руки чип, як я гадаю, і покидаю фургон, щоб піднести його ближче до світла олійного ліхтаря, котрий стоїть на піску біля отвору, проробленого крокозавром. Схоже, Андерсон працював тут дотемна.

- Знаєш, що це? - позаду лунає знайомий голос і я різко обертаюся, аби Скунс не мав можливості підступно вдарити мене в спину. Дідько! Як він там опинився? Я не повинен втрачати пильність.

- Чип, - відповідаю я, намагаючись не показувати як канібал злякав мене своєю появою, - дистанційного керування. Підключений до Супутника...

- Був, - закінчує речення Скунс, - труп, з якого ти стяг цей зашморг, перервав зв'язок із базою завдяки своїй смерті. А щоб змусити цю штукенцію знову працювати, - він усміхається, - потрібно дещо більше, ніж один нашийник та ця клята планета.

- Тобто, - напружено уточнюю я, - ти не зможеш нічого зробити з цим? Нашийник не увімкнути?

- Дистанційно, - скептично піджимає губи Скунс, - ні. Та на цьому клапті землі немає навіть радіоприймача, а ти хочеш, щоб я якимсь чином оживив зашморг з вибухівкою? Ти божевільний! - він сідає на пісок біля ліхтаря та впирається спиною об стіну фургону, - можна, звичайно, спробувати активувати нашийник вручну, але, - з горла його виривається смішок, - я б не хотів, щоб у мене вийшло.

- Це чому ж?

- Тому що мені в ту ж мить доведеться розпрощатися зі своїми руками, ногами та кишками, бовдуре.

Я хмикаю. Непогана перспектива.

- Гаразд, а, - я куйовджу волосся, інтенсивно розмірковуючи, як наштовхнути Андерсона на нейтралізацію нашийника так, щоб він не здогадався, якого біса я задумав. Мені все одно, що неможливо увімкнути нашийника, мене цікавлять капсули. Якщо зі смертю арештанта, тобто з повним відключенням зашморгу, симбіоз нашийника зі Супутником переривається, і тільки після цього в гру вступає отрута - значить вона наглядачам не підвласна. Це вже плюс. Отже, коли вдасться позбутися зв'язку між капсулою та нашийником, і відключити його самого, тюремники не зможуть активувати оболонку з отрутою самотужки. Але це дуже маленька перемога, порівняно з тим, скільки ще всього потрібно зробити, - можливо якщо нашийник був би підключений до чогось іншого...

- В тобі неозброєним оком видно відсутність мозку, - з жалем відповідає Скунс, чим викликає в мене напад роздратування, - це так не працює.

- Але ж…

- Чи ти щось знаєш? - Андерсон пильно дивиться на мене, - зашморг підключений до чогось окрім Супутника?

- Що ти, - я зображаю щирий подив, - звідкіль мені знати? Я… просто думаю.

- Про що конкретно ти думаєш? - його погляд впивається в мене, гострий та шалений. Мабуть, я вже нічого від нього не дізнаюся, Скунс тільки міцніє в своїх підозрах, чого мені точно не потрібно. Я й так забагато наговорив, але ж… так і не взнав нічого путящого.

- Якби, - раптом промовляє Андерсон, - чисто теоретично я міг підключити нашийник до чогось ще, для цього мені був би потрібен той інший пристрій, - я повністю ігнорую його натяки, - крім цього, спочатку треба було б відновити симбіоз зашморга з Супутником, що недоречно і неможливо…

- Чому? - питання виривається перш ніж я затикаю собі рота.

- По-перше, солоденький мій друже, це б привернуло увагу наглядачів, а по-друге… розумієш, нашийник та “Всевидяче Око” пов'язані так званими невидимими хвилями. Це працює як засекречений сигнал вай-фай. При його блокуванні, нашийник теоретично вимкнеться. Але щоб нашийника ввімкнути, треба зробити куди більше.

Я проводжу паралель із капсулою. Вона впроскує отруту в кров, коли нашийник відключається. Отже, щоб цього не сталося недостатньо його зняти. Недостатньо заблокувати сигнал між капсулою та зашморгом, це лише активує отруту.

- Треба зімітувати, що, я маю на собі зашморг, навіть якщо на мені його немає.

- Вірно підмічено, - підморгує Скунс та підіймається з землі.

- Але ж це…, - мій голос падає.

- Як я і казав. Неможливо.

В голові вихором проносяться думки, одна за іншою. Я намагаюся їх впорядкувати, але думка, що все - неможливо, просто збиває мене з пантелику. Я не можу зосередитися.

- Скажи мені, нащо тобі вмикати вибухівку? - я чую голос Андерсона ніби крізь вату, - в житті не повірю, що такий як ти задумав когось убити, та ще й таким чудернацьким способом. До того ж, я пам'ятаю, як ти створив власну вибухівку для шахти.  Скажи мені правду!

- Не твоя справа, - твердо відповідаю я і, кинувши останній погляд на фургон, прямую геть, уздовж берега, чим даю зрозуміти Скунсові, що наша розмова закінчена. Мені потрібно подихати. Побути наодинці з собою, подумати, якщо завгодно.

Так, коли я зважився звернутися до Скунса, вирішив спробувати технічно знешкодити нашийник і капсули, я розумів, що шансів мало, що в умовах Дарасбору це зробити дуже важко, але… Одна справа розуміти, а зовсім інша - впевнитися в безнадійності власних спроб. Ви можете сказати, що дурниця з мого боку - повірити Скунсові на слово. Але навіть якщо й так, хібя я маю в запасі хоч одного техніка, якому зможу довірити правду, який справді все зробить як належно? Ні, такої істоти не існує в природі. Хай йому грець… Ви чуєте цей звук? Моя мрія здобути свободу зі свистом летить в каналізаційний люк, розміром з чорну космічну діру, і лайна там уміщається по вінця.