VIII

По Дарасбору ходять чутки, що раніше на місці нашої в'язниці було не поселення “аборигенів”, а справжня військова база. Але як арештанти не старалися, доказів цього факту знайти не вдалося: ні тобі зброї, ні складів, ні воєнної техніки. І тим не менш, настільки давня плітка повинна мати під собою хоча б найменші підстави. Раніше мене це зовсім не хвилювало, до вчорашнього дня. Адже, зважившись на втечу і не дочекавшись від Коперфільда пояснень, я вигадав план.

Щоранку, насолоджуючись світанком, я виходив з фургону і милувався, як сонце виринає з безкрайнього, рівного, як аркуш паперу, горизонту. Але ж він не всюди такий. Я помітив іншу землю лише раз, у перший день ув'язнення, коли летів шатлом з рештою арештантантів високо-високо в небі. Вгледів її клаптик у ілюмінатор, а потім ми промайнули повз, і через деякий час нас усіх скинули у воду в ста метрах від берега в'язниці. Я згадував нещодавно той шматок землі. Що там може бути? Воля? База тюремників? Ще один острів в'язнів чи порожнеча? А, можливо, стара воєнна частина? Зі зброєю та всім необхідним для порятунку з планети. В ідеалі. Реальність же є такою, що ніхто й гадки не має про те, що чекає за великою водою, і немає ні однієї істоти, яку можна запитати. Я збираюся стати першим.

Залишається тільки здихатися нашийника, поклавшись на Скунса, що мені зовсім не подобається, зняти шкуру з крокозавра, після вдалого полювання, і побудувати пліт. Далеке плавання під виглядом страшної звірюки вбереже від наглядачів з Супутника та, можливо, від глибоководних мешканців. А діставшись сусіднього острову можна вже вирішити, що робити далі. В рота мені ноги, це непоганий план! І головне, нікому не потрібно вмирати через нього.

Є тільки одна заковика: я не впораюся самотужки. Щоб здерти бронебійну шкіру крокозавра та побудувати пліт, треба як мінімум дві душі. І це буде не Коперфільд зі своїм навіженим планом, не Скунс, який вважає що я планую зробити з нашийника зброю, і не Аліна, котрій я недовіряю достатньо.

Я доходжу до висотки, споквола оглядаю кинуті дощечки та в'язнів і підходжу до Кейсела.

- Гей, приятелю, ти не бачив Білла? Він уже повернувся з джунглів?

Дрейдіанець витирає піт з лоба рукавом, струшує пилюку з брудних рук.

- Так, Кинджал, здається, прямував до госпіталя, - відповідає він, - збирався поговорити з Титаном.

- Якщо здоровилі поталанило прийти до тями, - бурмочу я та розвертаюся у вказаному напрямку.

Я зіштовхуюся з Броуді, коли той саме покидає будівлю шпиталю. Він нервово курить самокрутку, стоячи на тому самому ґанку, де я вчора вночі почув шелест наближення чудовиська. Молодик кидає в мій бік похмурий погляд і видихає хмаринку гіркого диму.

- Чого тобі, Франк? І що в тебе з лицем? - він насурмочується.

- Я просто послизнувся на сходах, це було невдале приземлення, - відмахуюся, - Як Титан? - запитую я, вже знаючи відповідь. Мисливець хитає головою й на змінюється в обличчі.

- Погано. Сестричка каже, що в нього стовбняк.  А сироватку  перекинуть на острів тільки завтра. Ну, в усякому разі, він ще дихає, можливо, дочекається ліків...

- Ти розмовляв із ним?

- Зовсім ні, - Білл зітхає, - я зайшов до кімнати, але Титан марив, ніби спіймав білочку - бурмотів щось у лихоманці. Аліанаана прив'язала його руки до ліжка, щоб він не розмахував ними, оно, у бідолашки через нього синець під оком.

“Ще вранці його на було”, - відмічаю я про себе.

- Слухай, - вголос вимовляю, - я шукав тебе, хотів поговорити…

- Ну а ми по-твоєму що зараз робимо? - Броуді хмикає і, закінчивши палити, кидає самокрутку на підлогу й гасить її носком черевика. Він з досадою дивиться на вікно шпиталю, начебто чекаючи чогось, на його обличчі відображається ціла гама почуттів: співчуття, злість, стурбованість.

- Не думаю, що ґанок шпиталю - підходяще місце для такої розмови, - я наголошую на передостанньому слові й Білл звертає на мене увагу, - мені потрібна твоя допомога.

В погляді чоловіка з'являється легкий подив.

- У чому справа, Франко? Ти вляпався по вуха?

- Не зовсім, - я усміхаюся, - швидше знайшов спосіб витягнути нас за ті ж самі вуха.

Через короткий час ми сидимо в поштовому вагоні Білла - я в кріслі, з другою по рахунку напів порожньою флягою в руці та захмелівшим розумом, а сусід на стільці - заточує лезо ножа та уважно слухає мою розповідь. Я розказую йому про нашийники та завдання Скунса (хоча й згладжую кути стосовно мого побитого обличчя), про пліт та крокозавра, про другий острів та, власне, про втечу. Я тільки не згадую про Коперфільда і мою участь в його планах.

Закінчивши монолог, я в очікуванні дивлюся на приятеля. Він полишає ножа й зустрічається зі мною поглядом мідних очей.

- Висновок такий, - спроквола, зважуючи кожне слово, вимовляє Білл та чухає кінчиком ножа під підборіддям, - що ти пропонуєш мені тікати з Дарасбору разом з тобою, чи не так? І хочеш, щоб я допоміг тобі з плотом? Крокозавром? І рештою?

- Так, - ледь насупившись, насторожено підтверджую я.

Мить Білл сидить незворушно, а після нахиляється вперед і на його губах з’являється знайома мені хитра посмішка.

- Та нехай мені муха вбрикне! Франко, це краще, що я чув за останні п'ять років!