VI

В носа вдаряє різкий запах; у ту ж мить я морщуся і негайно розплющую очі. Наді мною схиляється Аліна і за довжелезну секунду до того, як я розумію, що то - вона, я з жахом здригаюся, рвуся вперед, уявляючи, як крокозаврові родичі роблять з мене шашлик. Ну а що, всі вони лускаті на одне обличчя!

- Тихше, Франк, тихше, - вона заспокійливо, обережно поклала мене за плечі назад у ліжко. У вигині її рота відчувається стурбованість. А я нарешті розумію, що знаходжуся в шпиталі на кушетці. Спина болить просто жахливо, й гірше всього те, що я не можу бачити, що там. Зате мені добре видно синці на ребрах і перев'язану щиколотку після подряпин чудовиська.

- Дідько, що там було? - ігноруючи біль, я сідаю на ліжку й опираюся спиною об подушку, котра здається мені твердою, ніби мішок з картоплею.

- Це не до мене питання, - зітхає Аліна й, викинувши шматок вати, що тхне нашатирем, в смітник, набирає склянку води і дає мені, - випий це.

Я покірно, великими ковтками осушую посудину і, витерши губи тильною стороною долоні, озираюся до ящірки.

- Тебе приніс Білл. Ви обидва були мокрий, а ти ще й мертвий, ну, я подумати так спочатку. Але я помилилася.

- Я дуже цьому радий, - я усміхаюся й кручу головою, так що перед очима танцюють кольорові плями, - а де він? Броуді?

- Скоро повернеться, принесе тобі поїсти, - Аліна сідає на постіль біля моїх ніг і не зводить з мене погляду, - чим ти взагалі думав, коли витворяв отаке?

- Це всього лише полювання, нічого особливого, - з досадою відгукуюся я.

- Еге ж! Та ти не мисливець, Франк! Навіщо це тобі? До того ж, ти впав з великої висоти, це точно не є частиною полювання!

- Ти вибештуєш мене, ніби моя матуся! Це випадковість, - я глибоко зітхаю, - Аліна, мені просто не пощастило. Крокозавр мало не вбив мене і понадкушував мій фургон, тож я розізлився і вирішив, що побачити смерть цієї тварюки буде кращою винагородою за мої нещастя, але нажаль… Здається, ще трохи і це монстр поласував би мною на обід.

Ящірка декілька секунд грає в мовчанку. Її кігті нервово дряпають ковдру.

- Франку, - звертається вона до мене, - знаєш, я потрапила сюди, бо дуже хотіла побачити смерть одного портеанця, що не давав жити мені та моїй сім'ї протягом довгих років. Він знищити мій дім, довести ма до лікарні, мати справу зі зброєю, бандами та наркотиками. Я вбила його, бо вважала, що це краще правосуддя за все, що ми пережили. Але мамам так не вважала. Вона ридала на кремації сина й звинуватити дочку в його вбивстві. Хоча я лишень хотіла волі для решти нашої сім'ї. Як розумієш, хотіти бачити когось мертвим не призводить ні до чого доброго.

Я не знаю, що мені відповісти на її признання, і почуваюся незручно. Крім того, що я не можу і уявити, щоб ящірка вбила свого брата, хоч і не знаю, що заважає мені в це повірити, я поняття не маю, чим заслужив таку відвертість. Хоча можливо портеанка і не зберігала ніколи свій злочин у таємниці, а навпаки. Ну, знаєте, деякі пишаються навіть своєю підлістю.

- До речі, гарна картинка, - раптом каже Аліна.

- Що? - я здіймаю брови.

- Картинка, на спині, - стверджувально киває вона, - таута.

- Татуювання? - розум просвітлюється і я з сумом посміхаюся одними лише губами, - так, згадка про одну дівчину зі свого минулого життя.

- Ти зможеш повернутися до неї, - впевнено мовить ящірка, - коли ми втечемо з Дарасбору.

- Ні, - зітхаю і хитаю я головою, - ось це навряд чи. І справа не в плані Коперфільда, хоча я не маю уявлення, що він задумав, - я розумію, що це слушна нагода поговорити з Аліною, і невинно знизую плечима, - ось тобі відомі його ідеї?

- Так, - співбесідниця морщить лоба, - а головне, я знаю, яка в мене роль. І ти знаєш, що тобі робити.

- Я що, схожий на маріонетку? - я хитаю головою і довірливо схиляюся до ящірки, відлипнувши від подушки, - Коперфільд… тікав багато разів, це так. Але ти розпитувала його, скільки в'язнів здобули волю разом з ним? Чи він їх просто використав і залишив за решіткою? Це в кращому випадку.

- Про що ти кажеш?

- Ти чудово розумієш, що я маю на увазі! Скажи мені, наскільки сильно ти йому довіряєш? Та і як взагалі можна вірити людині, яка стверджує, що ми повинні будемо померти!

Але мій останній аргумент ніскільки не бентежить Аліну; і мене осяює. Вона знає! Ящірка схиляє набік голову і вже хоче щось сказати, але тут відчиняються двері та до приміщення, широко крокуючи, заходить Лотц власною персоною.

- Аліанаана, ти вже.., - він не договорює свою думку, коли бачить її та мене на кушетці. Його обличчя негайно набуває звичного кам'яного виразу, Олександр окидає мене спокійним, холодним поглядом і цікавиться, - а ти що тут робиш? Ти повинен бути в Котловині, працювати над антидотом.

- Мені вже треба питати твого дозволу на лікарняний? - гмикаю я, - все нормально, я-то свою роботу знаю, а ось ти? Як ти збираєшся витягати наші шиї з нашийників? Чи цей… від смерті, - під час моєї промови, Коперфільд стає дедалі більше похмурим, його губи стискаються в тонку лінію, пильний погляд свердлить мене, так що на своїх останніх словах я, соромно сказати, запинаюся та зовсім знічуюся.

- Я ж говорив, це не твоя турбота, - льодяним тоном повторює втікач, погладжуючи курчаву бороду.