IIІ

Шматок старої клячі!

Я зупиняюся лише біля дверей дерев'яного сховища навпроти висотки, спираюся руками об коліна, згинаюся навпіл, ледве переводячи дух. Вдих-видих, вдих-видих, тиск скаче зі швидкістю світла, долоні пече від порізів, у горлі сухо, як у жерлі вулкану, а на зубах скрипить пісок. Якось заспокоївши калатаюче серце, та не звертаючи уваги на ниюче тіло, я намагаюся мислити ясно… та як таке можливо, щоб за мить я втратив єдину перевагу на цій планеті, що взагалі  в мене була?!

Той, хто ніколи не бував у в'язниці чи на безлюдному острові наврядчи зможе зрозуміти мене. Звичайно, Дарасбор - не просто тюрма, в звичному розумінні цього слова, і не пустельний шматок землі. Але, мешкаючи тут, світ сприймаєш зовсім інакше. Там, де ти вже в'язень, покидьок соціуму, де твоя єдина турбота - це виживання, злобуденні клопоти минулого життя перестають мати значення. Тобі більше не потрібно щось комусь доводити, до чогось прагнути. Прості речі, які сприймаєш як належне на волі - такі, як комфорт, смачна їжа, чистота - мають тут величезне значення, як ніде інде. Тому що це все, що ми маємо. Щось на кшталт привілеїв, які заслуговуєш своїми силами ич хитрощами.

У мене було подібне - фургончик на березі океану, який не те щоб дозволяв мені забути, ким я став, але давав перепочинок, можливість відчути себе все ще людиною, навіть більше того. Стоячи там, біля свого дому, на світанку, вгрузнувши ногами в пісок, я відчував себе на диво вільним. Від цілей і поспіху, що переслідує кожного протягом всього життя, від заборон, принципів та норм. Я у в'язниці, приречений знаходитися тут до кінця своїх днів, але в такі моменти я забував про це, відчував легкість. І тепер у мене її відібрали.

Зараз, нарешті вирівнявши дихання, я притуляюся спиною до дерев'яної стіни і усвідомлюю одну просту істину: я повинен тікати.

Раніше ризик втратити життя при сумнівній спробі втечі здавався мені безглуздям, навіть абсурдом, але не тепер. Я прикладу всі зусилля, щоб звалити з цього триклятого острову, де на мій дім нападають чудовиська, що жруть метал, де моя шия окільцьована вибухівкою, де в мене не лишилося нічого. По обидва боки решітки.

Я відходжу від хижки і прямую по стежці до рейок, котрі повністю огинають острів. Потяг не їздить тут уже мабуть з тисячу років, але ланцюжок поштових вагонів, що залишився на залізниці, слугує “номерами” - сховищами для в'язнів, які займаються мисливством. Серед них є і Броуді.

Обережно переступаючи через порослі бур'янами рейки і щулячись від прохолодного вітру ( я все-таки в одних штанях, якщо ви ще не забули), я доходжу до першого причепу, з цифрою шість, виведеною на ньому шматком вугілля. Пройшовши повз ще два вагони, я застрибую на підніжку помешкання під восьмим номером.

- Білл, - голосно кличу я, повертаючи ручку дверей, - ти тут?

Зсередини чується, як хтось ворочається і нерозбірливо щось каже.

- Бузько, мені потрібна твоя допомога, - я заходжу до вагону, швидко окидаю поглядом приміщення: лук і сагайдак повний стріл на старих коробках, пусті пляшки з-під алкоголю, який я програв приятелю вчора ввечері, пом’ятий одяг на підлозі, біля двох крісел, повернутих спинкою до дверей. Рух з боку крісел, і ось справа показується жіноча голівка зі скуйовдженим волоссям.

- Біллі, - сонно бурмоче білявка, мружачись в мою сторону, - до тебе гості.

- Що? Я нікого не чекаю, - Броуді ворушиться. Простирадло, яке звисало з підлокітника, затягнули за спинку крісла, і, декілька секунд по тому, сам молодик виглядає назовні, перемотаний на манір грецької тоги, ховаючи в одному рукаві ніж.

- А, це ти, Чорний. Яким лихом тебе принесло в таку рань? - він помітно розслабляється й опускає заточку, побачивши мене. А через мить його брови здіймаються вверх, - що з тобою? Ти б хоч піжаму начепив.

- Я поспішав, - пирхаю я, - ми можемо поговорити?

Білл киває в бік дівчини і, попрохавши її вийти, що вона і робить з величезним незадоволенням та без будь-якого сорому виляючи оголеними стегнами, пропонує мене сісти на один з нових стільців, що виграв у Титана. Тут же стоїть і каркас для ліжка, але піднятий боком, прихилений до стіни.

- Дякую, я пробіг півдороги, - шумно видихаю я і сідаю, Білл же у відповідь на мої слова здивовано здіймає одну брову і відкорковує одну пляшку вогняної рідини, що стояла під сидіннями. Я відкидаюся на спинку стільця та продовжую, - в мене виникла...мм… проблема з помешканням.

- В якому сенсі? - Броуді п'є прямо з горла і навіть не морщиться. Він падає в крісло, дістає з кишені штанів сірники, струшує коробку, перевіряючи, чи вона не порожня і тягнеться за самокруткою.

- Сьогодні вранці, або, точніше сказати, вночі якийсь сраний крокодил розлущив мій фургон на металобрухт, перекинув моє помешкання разів двісті, при цьому розтрощив усі меблі й ледве не вбив мене! Та я втік тільки дивом і своїми довгими ногами!

- Будь я проклятий! - вигукує Білл з більш помітним акцентом і, впустивши коробку, зацікавлено подається вперед, - не інакше, як крокозавр виповз на сушу!

- Що за зябр?

- Крокозавр, ідіоте. В усякому разі, у нас його так звуть. Невже не чув? Ця тварюка земноводна періодично вибирається на берег, роздобути собі пожувати що-небудь. Мабуть, місцеві риби їй набридли і вона вирішила зжерти твій фургон.