***

Що тут відбувається?!

Я відчуваю, як поверхня під моїм тілом здригається від безперервного руху, вібрує, все навколо колихається і я впираюся боком у щось тверде. Трясучка супроводжується противним скрегочущим звуком, ніби пилкою по залізу. Спина ниє, як після болісного удару, холодно… Я різко відкриваю очі і перед моїм поглядом постає картина з цікавого ракурсу. Я лежу на підлозі, опершись боком об стіну, з'їхавша зі столу лампа вщент розбилася, табурет звалений, грамофон, перевернутий набік валяється в кутку, платівка розкололася на дві частини… Розкололася! Якого біса вона розкололася?!

З лютим ричанням я стаю на четвереньки і повзу до вінілу, виявивляю при цьому, що підлога знаходиться під кутом приблизно в сорок п'ять градусів. Дурна комедія! Як, скажіть мені…

Але не встигаю я взяти платівку до рук, як скрегіт зверху справа припиняється і фургон раптово хитає в зворотній бік , так що мене кидає до протилежної стіни, разом з полетівшими в мене меблями, та вдаряє об ліжко. Стіл не витримує і з гуркотом валиться набік.

Я мало не вию від болі і негайно хапаюся за ніжку ліжка, адже, скрипнувши, фургон знову здригається, підлога з мого боку все здіймається вверх, і я раптом відчуваю, як ліжко вібрує та скрипить, ковзає вниз та готове ось-ось перекинутися. От клята доля! Я ж помру, ніде правди діти, якщо воно тільки… якщо я… Я не встигають довести думку до кінця, як мій будинок на колесах з гуркотом перевертається набік, все падає і я ледве встигаю вислизнути з-під ліжка, доки воно не придавило мене до стіни, що неочікувано стала підлогою.

Я відповзаю в бік, наступаю долонями на бите скло з лампи та лаюся. Скло дряпає шкіру, місцями впивається до крові, так що доводиться його виймати. Не розумію, що відбулося! В мене в голові в думки жодної немає. Землетрус? Цунамі? Я піднімаюся на ноги, відчуваючи, як тремтять коліна, нервово проводжу пальцями по волоссю й оглядаю лихо. Поламані меблі, платівка, лампа, ледве не вбивше мене ліжко, перевернуте ніжками догори, підлога й стіни, що вирішили помінятися місцями… Шляк би його трафив!

Стеля, тобто, стіна прогинається і раптом у віконці зверху я бачу… щось. Це око, жовте, з тонкою зміїною зіницею. Воно здоровенне, розміром з трьохлітрову каструлю, на крокодилячій шкірі, та займає майже весь простір у шибці! Якого біса?! Око втуплюється в мене і стеля прогинається сильніше. Я чую той самий скрегіт і відчуваю себе таким крихітним та нікчемним… Я потрапив у пастку! Я гарячково пробігаю поглядом по кімнаті та хапаю спочатку уламок скла, але порівнявши лише тільки з оком чудовиська, викидаю марну річ і приймаюся виламувати зі столу його кульгаву опору. Скрегіт стає все голоснішим і раптом зверху ллється світло, і ні, не з вікна. З діри у стелі. Її б вистачило, щоб я зміг в неї пролізти, але замість цього в щілині показується огидна волога рожева паща з подвійними рядами гострих зубів. Монстр вгризається зубами в метал і бадьоро клацає, жуючи мій фургон, ніби мошку. Мені здається, я продовжую спати, але увісні не відчувають болю, мої ж долоні пекло вогнем. О, боги! Ця тварюка жерла мій фургон, якийсь клятий динозавр з дурних кінофільмів!! А що ж станеться зі мною?!

Я з відчайдушними зусиллям відламую ніжку столу і вдихаю глибше. Серце калатає, як навіжене, діра в стелі все розширюється стараннями крокодила-мутанта, скрегіт лишень стає частішим і фургон, втрачаючи свою поверхню, скоро не витримає ваги чудовиська, а я маю тільки нещасну дерев'яну ніжку столу для самозахисту! Це занадто безглуздо, щоб бути правдою! Я маю лише одну надію - висковзнути у вікно, коли чудовисько звалиться всередину мого помешкання, і бігти, бігти геть, не озираючись і сподіваючись, що воно доволі повільне! Боже мій, йому навіть достатньо просто впасти мені на голову!

Несподівано тріск припиняється. Я, не знаючи, що думати, обережно заглядаю в діру, але характерний звук сповіщає мене про те, що монстр сповзає з фургону.

Я полегшено видихаю і, відчуваючи себе як вичавлений фрукт, повільно спускаюся на підлогу, кладу палицю на коліна. Тишу кімнати порушує лише гучне биття мого серця.

Але виявляється, це ще не кінець. Раптово збоку, зовсім близько від мене, чується дряпання кігтів по залізу. Я негайно відскакую, намагаюся скочити на ноги, але з переляку перечіпаюся через грамофон і валюся на дупу. Від діри в стелі відділяється широка металічна смуга і повільно, зі скреготом, тягнеться донизу, по стіні, як ніби хтось здирає шматок шпалер. А за цими шпалерами знаходиться туша, крокодиляча морда. Величезна паща і два жовтих ока, націлених на мене. Я відповзаю подалі та втискаюся в куток, не зводячи з монстр погляду. Чудовисько завмирає, мабуть, роздумуючи, під яким соусом мене згамати, а я розумію, що іншого шансу в мене не буде точно, мацаю долонею по підлозі, вишукуючи таку заповітну ніжку столу. Не знаходжу її рукою, поглядаю на підлогу… Палиця валяється як раз біля чудовиська, де я її впустив, коли намагався втекти.

- От холера, - придушено хриплю я. Крокодил повертає морду на голос. Ще пара метрів і від мене не залишиться мокрого місця! Я видихаю і раптом різко подаюся вперед, хапаю палицю та відскакую, рятуючись від зубів, що клацнули в декількох міліметрів від моєї руки. Чудовисько приближається, а я відступаю, гарячково роздумуючи, що далі. Ну отримав я палицю, ну і що?! Я ніби первісна людина, яка самотужки пішла на мамонта з кийком!

Я раптом усвідомлюю, що впираюся спиною в стіну і відступати мені більше нікуди. Відчайдушно хапаю табурет, що валяється поряд, кидаю його в крокодилячу пащу, але той навіть не звертає уваги, наполегливо наступає, знаючи, що діватися мені нікуди. Я в кутку… жага до життя б'ється в агонії. Я різко, з криком кидаюся вперед і втикаю палицю поламаним нерівним кінцем в одне око монстра, та тут же відскакую на ліжко, підстрибую і хапаюся долонями за раму вікна в стелі.